Летописи, исторические произведения XI-XVII вв., в которых повествование велось по годам. Рассказ о событиях каждого года в летописях обычно начинался словами: “в лето” — отсюда название — летопись. Слова “летопись” и “летописец” равнозначащий, но летописцем мог называться также и составитель такого произведения. Летописи — важнейшие исторические источники, самые значительные памятники общественной мысли и культуры Древней Руси. Обычно в летописи излагалась русская история от ее начала, иногда летописи открывались библейской историей и продолжались античной, византийской и русской. Летописи играли важную роль в идеологическом обосновании княжеской власти в Древней Руси и пропаганде единства русских земель. Летописи содержат значительный материал о происхождении восточных славян, о их государственной власти, о политических взаимоотношениях восточных славян между собой и с др. народами и странами.
Летописи свидетельствуют о высоком патриотическом сознании русского народа в XI-XVII вв. Составлению летописей придавалось большое значение, к ним обращались в политических спорах, при дипломатических переговорах. Мастерство исторического повествования достигло в них высокого совершенства. Списков летописей дошло не менее 1500. В их составе сохранились многие произведения древнерусской литературы: “Поучение” Владимира Мономаха, “Сказание о Мамаевом побоище”, “Хождение за три моря” Афанасия Никитина и др. Древние летописи XI-XII вв. сохранились только в позднейших списках. Древнейший список летописей с датой — краткий летописец Константинопольского Древнейший список летописей с датой - краткий летописец Константинопольского патриархата. Никифора, дополненный русскими статьями до 1278, содержащийся в Новгородской кормчей 1280. Наиболее известный из ранних летописных сводов, дошедший до нашего времени, — “Повесть временных лет”. Ее создателем считают Нестора — монаха Печерского монастыря в Киеве, написавшего свой труд около 1113 года.
Новий розділ в історії української гейнеани відкривається після 1917 року. У 1918-1919 роках виходить двотомник віршів Гейне в перекладах Д.Загула та В. Кобилянського, а в 1930-1933 роках “Вибрані твори” в чотирьох томах та “Г. Гейне. Сатира” у перекладах Дмитра Загула.
На значно вищий рівень підноситься майстерність українських перекладачів Гейне після Великої Вітчизняної війни, оскільки в цю роботу активно включаються: Павло Тичина, Андрій Малишко, Сава Голованівський, Оттілія Словенко. У цей час Максим Рильський перекладає сонети Гейне, Микола Бажан - чіткі строфи “Диспуту”, Володимир Сосюра - мініатюри “Нової весни”, а Леонід Первомайський - лірику й сатиру.
По війні в Україні виходять “Вибрані поезії” (1955), “Вибрані твори” в двох томах (1956), “Вибрані твори” в чотирьох томах (1972-1974) та “Твори”(1974). Найповніше спадщину Гейне представлено в чотиритомному виданні за редакцією Л. Первомайського та О. Дейча, де крім поетичних, опубліковано чимало прозових творів, які українською мовою ще не перекладалися.
За роки Радянської влади твори Гейне видавалися українською мовою 16 разів. Їх загальний тираж перевищив понад сто двадцять тисяч примірників. Ці дані говорять про глибоку повагу та любов українського народу до великого поета-демократа, борця проти соціального гноблення, за революційне перетворення світу. Вони є свідченням справжньої актуальності творів Генріха Гейне для сучасного читача.
