Хайку (іноді хокку ) – це короткі вірші без рими, в яких використовується мова відчуттів для вираження емоцій і образів. Часто натхненням для хайку служать природні стихії, миті краси і гармонії або пережиті сильні емоції. Жанр поезії хайку був створений в Японії, а вже пізніше став використовуватися поетами у всьому світі, включаючи і Росію. Прочитавши цю статтю, ви зможете ближче познайомитися з хайку, а також дізнатися, як складати хайку самостійно.
Розуміння структури хайку
Ознайомтеся зі звуковою структурою хайку. Традиційне японське хайку складається з 17 «він», або звуків, розділених на три частини: 5 звуків, 7 звуків і 5 звуків. У українській мові «він» прирівнюється до стилю. З моменту своєї появи жанр хайку зазнав деяких змін, і сьогодні багато авторів хайку, ні японські, ні росіяни, не дотримуються структури з 17 складів.
Склади в українській мові можуть складатися з різної кількості літер, на відміну від японського, в якому майже всі склади однакової довжини. Тому хайку з 17 складів російською мовою може виявитися куди довше аналогічного японського, порушуючи, таким чином, концепцію глибоко опису образу кількома звуками. Як було сказано, форма 5-7-5 більше не вважається обов’язковою, однак у шкільній програмі це не зазначено, і більшість школярів вивчають хайку на основі консервативних стандартів.
Якщо, пишучи хайку, ви не можете визначитися з кількістю складів, то зверніться до японського правилом, згідно з яким хайку має читатися на одному диханні. Значить, довжина хайку українською мовою може варіюватися від 6 до 16 складів.
Наприклад, прочитайте хайку Кобаяші Ісса в перекладі В. Маркової :
Ах, не топчи траву !
Там світлячки сяяли
Вчора нічний часом.
Використовуйте хайку для зіставлення двох ідей. Японське слово кіру, що значить різка, служить для позначення дуже важливого принципу розбиття хайку на дві частини. Ці частини не повинні залежати один від одного граматично і образно.
я думаю, що оповідання олдриджа джеймса «останній дюйм» – це історія про те, як важливо, щоб діти й батьки розуміли й любили один одного. головні герої оповідання – батько й син. батька кличуть бен. він був пілотом, але втратив роботу. а саме головне, мені здається, що він втратив свою сім’ю. його дружина залишила його, тому що не могла жити в аравії, де бен працював. вона виїхала на батьківщину. а його десятилітній син залишився з ним тільки тому, що джоанна вирішила не забирати його із собою: він був їй не потрібний. «так він і залишився ні із чим, якщо не вважати байдужої дружини, який він не був потрібний, так десятилітнього сина, що народився занадто пізно й, як розумів у глибині душі бен, чужого їм обом – самотньої, неприкаяної дитини, що у десять років почував, що мати їм не цікавиться, а батько – стороння людина, різкий і небагатослівний, не знаючий, про що з ним говорити в ті рідкі хвилини, коли вони бували разом».
мені дуже шкода хлопчика. я думаю, що це занадто важко для дитини – з дитинства почувати й думати, що ти нікому не потрібний, навіть своїм батькам. хоча бен іноді й пробував стати ближче до свого сина, звичайно це ні до чого не приводило. так, один раз він навіть хотів навчити дэви літати:
«бен якось спробував повчити хлопчика керувати літаком, і хоча син виявився дуже тямущим і досить швидко засвоїв основні правила, кожний окрик батька доводив його до сліз…»
я думаю, що бен просто не любив свого сина. він завжди мріяв, що заробить грошей і поїде в канаду в пошуках роботи. а його відправить до матері в нову ію. мені здається, що коли дитини люблять, то не прагнуть позбутися від нього, як тільки з’явиться можливість. і от коли старому льотчикові запропонували роботу, він вирішив взяти із собою сина. бен повинен був зняти для телекомпанії акул під водою, у їхній рідній стихії. знімати треба було в акулячій бухті, на червоному морі. коли вони летіли до бухти, то бачили навколо на багато кілометрів тільки пустелю: «усе було недвижимо й мертво. сонце випалювало тут усяке життя, а навесні на тисячах квадратних миль вітри здіймали на повітря маси піску й відносили його на ту сторону індійського океану, де він і залишався навіки на дні морському». от у якім небезпечному місці вони повинні були приземлитися: якби в них раптом зламався літак, то вони б загинули
під час польоту бен пошкодував, що взяв сина із собою: він уже не вірив, що вони зможуть полюбити один одного. коли вони приземлилися, батько як і раніше розмовляв із сином різким тоном. «бен знав, що тон у нього різкий, і завжди дивувався сам, чому він не вміє розмовляти із хлопчиком». я думаю, що це тому, що він не займався вихованням дитини з дитинства: «коли дитина народилася, почав ходити, а потім ставав підлітком, бен майже постійно бував у польотах і подовгу не бачив сина…». коли бен почав спускатися під воду знімати акул, те спочатку все йшло добре. але в другий раз скоїлося ихо. коли він прив’язував принаду, то вимазався кров’ю, і акула напала на нього. бен відбивався як міг і зрештою врятувався, зміг вибратися на берег. він був живий, але його руки й ноги були изранени, і він втратив багато крові. вибравшись, він знепритомнів, а коли отямився, то зрозумів: «справи його зовсім погані. але відразу зрозумів, що треба щось робити: якщо він умре, хлопчик залишиться один… єдиною надією врятувати хлопчика був літак, і дэви прийде його звістки. не було ні іншої надії, ні іншого виходу». я думаю, що тут він надійшов як теперішній чоловік. він, минаючи кров’ю, зробив всі, щоб урятувати сина. бен довго заспокоював хлопчика. спочатку він спробував прикрикнути на нього, але потім зрозумів, що син і так дуже наляканий, і з ним треба говорити спокійно й ласкаво. бен керував дэви, коли той перев’язував його й тяг до літака. коли вони добралися до машини, батько, щоб побадьорити його, сказав:
- у житті можна зробити все, що завгодно, дэви.
так він готовив сина до думки, що той зможе вести літак. коли вони забралися в кабіну, хлопчик уже перестав боятися й під керівництвом тата підняв машину в повітря. після зльоту, коли його батько знепритомнів, дэви виявився на великій висоті за штурвалом літака зовсім один. йому було дуже страшно, і в цьому немає нічого дивного: йому адже було всього десять років. але він був схожий по характері на свого батька – сильний духом і сміливий: «залишившись один на висоті в три тисячі метрів, дэви вирішив, що вже ніколи більше не зможе плакати. у нього на все життя висохнули сльози». так дитина стала зовсім дорослим
