Объяснение:
Образи Шимека та Бузі зазначені в романі Шолом-Алейхема «Пісня пісень», відомому творі єврейської літератури.
Шимек – головний герой юнацького роману, хлопець з дуже яскравими мріями. Хлопчик навчався в хедері, спеціальній євреській релігійній школі. Йому подобалося ходити з батьком у Синагогу. Їхні відносини з дівчинкою Бузею носять спочатку дитячий характер сумісного спілкування. Хлопець взрослішає і поринає у світ мрій, де він бачить себе немов героєм, який рятує прекрасну царівну. Але він не переносить, коли над нім посміхаються. Саме через прочитану ним біблійну «Пісню пісень» він бачить світ, в ньому розкриваються почуття до Бузі, як чогось священного. Він тягнеться до прекрасного, до своєї Суламіфь (Бузі). Але він покидає містечко через батька та його завіти, потім жалкує, що «піздно згадав, що є Бузя на світі, Бузя, яка має серце, душу...”». Шимек прогадав, його щастя вислизнуло від нього.
Бузя – спочатку маленька дівчинка. Бузя – це її скорочене ім’я від Естер-Ліба, Лібузя. Її мати покинула її, коли вмер батько. Бузя живе в родині Шимека, стає його названою сестрою. Дівчинка сумує за матір’ю, її обличчя кожного разу змінюється. Шимек помічає її великі блакитні очі, чудову усмішку. Вона стає привабливою молодою дівчиною. Вона дуже сором’язлива, тендітна. Вона, як сонечко, як зіронька, яка освітлює життя Шимека. Бузя закохується в Шимека. Але Шимек покидає хату, а вона стає нареченою. І після зустрічі з Шимеком її світ перегортається: «так плаче людина над своїм життям, що нібито вислизнуло з-під ніг». Образ Бузі викликає почуття суму та жалощі
Человек с самого детства связан живыми нитями с историческими судьбами страны, где ом рожден, того общества, которое его воспитывает и которое, в свою очередь, испытывает на себе воздействие мировой истории.
Когда-то история, публицистика и литература были вообще нерасчленимы. Достаточно назвать древние летописные своды, в частности «Повесть временных лет», в «Повесть о разорении Рязани Батыем», «Сказание о Мамаевом побоище». Это сочинения одновременно и исторические, и литературные, и публицистические.
Примерно с XVIII столетия историческая наука в России выделилась в самостоятельную область знания. Но и в XVIII, и в XIX веках сохраняется ее близость к художественной литературе. Ряд историков (М. В. Ломоносов, И. М. Карамзин) были одновременно и писателями. Некоторые произведения чисто исторического характера (например, "История государства Российского" Н. М. Карамзина) имеют несомненные художественные достоинства.
Одной из характерных черт русской литературы был немеркнущий интерес ее творцов, великих писателей, к историческому своего народа, своей страны, тесно связанный с их неослабным вниманием к историческим судьбам всего человечества. В этом отчетливо и ярко проявились такие присущие русской литературе качества, как народность и гражданственность. Нельзя правильно отразить жизнь, чувства и мысли народа, не зная пройденного им сложного исторического пути, не осознав всего того, чем он жил, что радовало и печалило его в течение многих веков, что определило его быт и характер. Обличая в своих произведениях несправедливость современного им общественного строя и стараясь найти путь в будущее, передовые деятели русской литературы не могли не обратить внимания на своего Отечества. Для них это было и выполнением гражданского долга, и проявлением национального самосознания, и, наконец, выражением органичной потребности обогатиться мыслями, образами, бытовыми красками, богатствами народного языка — всем многообразием национальной культуры, складывающейся веками
