1)В начале повести, к примеру, резко контрастируют величественным амфитеатром расположенная Москва с златыми куполами и расположенные у ее подножия зеленые цветущие луга и убогая, разоренная хижина, в которой тридцать лет тому назад жила Лиза со своей матерью. От панорамы Москвы повествователь бросает взгляд на Симонов монастырь, вспоминает в связи с ним историю бедной Лизы, обозначает характер своего настроения, а затем направляет взор на бывшее ее жилище.
3)Автор подробно описывает развитие ее любовного чувства от зарождения до отчаяния. Для Лизы потеря любви равносильна потере жизни. Идея повести сосредоточена в приведенной нами фразе, которая стала формулой сентиментальной литературы.
Объяснение:
ответ на второй вопрос я не знаю ссори
Там де пісня — лине мова. Лине мова — є народ!Повернути пісню народу — наше історичне покликання. В основі його ми бачимо дві, тісно пов’язані між собою, субстанції:
облаштування життя в такий б, щоб воно відповідало вищим критеріям справедливості й розгорталося на трудовій основі;
виховання людини в дусі найкращих українських культурних традицій, родинної педагогіки й пісенної культури.
Перша субстанція — завдання політикам і підприємцям. Друга — завдання учителя, первинне формування якого відбувається в педагогічному університеті. На жаль, більшість нинішніх можновладців переймаються виключно собою, а не державою. Інтереси народу знаходяться на периферії їхньої практично-політичної активності.
З другого боку, Педагогічний університет, як і освіта взагалі, також переживають складні часи. А це означає, що втілення її історичної місії перебуває під загрозою. І доки ми не створимо належних та необхідних умов для навчання і виховання майбутнього вчителя, доки він не прийде до учня як суб’єкт найновітніших знань і культури, доти про пісенність нації, її духовну ауру не може бути й мови.
Колись перед учителем знімали шапку. Сьогодні його цькують, з нього насміхаються, а нерідко й знущаються. Не в кращому становищі перебуває і нинішній професор, який навчає, готує майбутнього педагога. Тож хіба можуть учитель і педагог, викинуті на узбіччя життя, виховати в нас совість, пробудити духовність, сформувати пісенну культуру? Таке питання риторичне. Між тим істиною є те, що доки держава не поверне свою увагу до Вчителя і Педагога, суспільство рухатиметься сходинами регресу. Воно ніколи не буде по-справжньому творити й… співати. Його обрії вимальовуються винятково в чорних тонах — зубожіння, безробіття, бездуховність, агресія і… стогін, скиглення, хрипота перед мікрофоном, що лякають дітей і дорослих, спонукаючи до тваринних інстинктів.
Складається враження, що всі ми не живемо, а «тягнемо баржу» несправедливо влаштованого, розшарованого і вкрай суперечливого сьогодення. Ситуація обтяжується ще і тим, що ніхто з нас не бачить (чи не хоче бачити) іншої перспективи! Як Сізіфа, який знову і знову викочує на гору важкий камінь, що постійно зривається і падає донизу. Згадаємо цей міф про Сізіфа, особливо в інтерпретації Альберта Камю «Есе про абсурд». Згадаймо і запитаймо: чому, залишаючись людиною, Сізіф не співає? Відповідь знову ж таки на поверхні: бо немає про що співати! Немає снаги, внутрішньої потреби самовиразу. Невже ми подібні Сізіфу? Виходить, що так. Бо живемо в «ситуації абсурду», створеній і постійно відтворюваній самими ж нами.
Многие исторические события привлекали и писателей, и художников, и композиторов, так как некоторые события были очень важны в истории Руси