Як писав Бєлінський, «можна вказати не на надто багато творів, в яких особистість поета відбилася б з такою повнотою, так світло і ясно, як відбилася в Онєгіні особистість Пушкіна».
Для того, щоб повніше передати свої погляди, думки і почуття, поет виступає в романі одночасно як автор, персонаж і коментатор. Автор не байдужий до своїх героїв, він разом з ними радіє і страждає. Поет представляє героїв роману як своїх добрих знайомих. Онєгіна він називає своїм добрим приятелем, з яким подружився в той час, коли Євген залишив великий світ. Автор розповідає про те, яке враження справив на нього новий знайомий:
«Спершу Онєгіна мова
Мене бентежила, потім я звик
До його уїдливого спору,
І до жартів з життям навпіл,
І до злості похмурих епіграм».
Пушкін згадує, як вони разом прогулювалися по набережній Неви, розповідаючи один одному про дні своєї юності. Онєгін навіть хотів відправитися разом з ліриком в подорож, але доля розлучила їх на довгий термін. Причиною цього стало заслання Пушкіна на південь. «Там колись гуляв і я, але шкідливий північ для мене» - іронічно зазначає Пушкін. Поет добре знайомий і з Тетяною, він присвячений в усі її таємниці, він захоплюється її листом до Онєгіна:
«Лист Тетяни переді мною
Його я свято бережу,
Читаю з тайною тугою
І начитатися не можу».
Тетяна – улюблена героїня поета. Ті почуття, які визивають в її душі картини рідної природи, знаходять відгук і в серці автора. Поет передає її думки і почуття з особливою ніжністю, як би даючи зрозуміти, що сам відчуває ці ж почуття:
«Тетяна (руська душею,
Сама не знаючи, чому)
З її холодною красою
Любила руську зиму».
Проте автор не завжди висловлює свої погляди і почуття через героїв, він вкладає в їх уста думки, часом не просто відмінні, а й протилежні своїм. Наприклад, про Онєгіна Пушкін каже: «Не тільки добрий мій приятель, але і мій безглуздий учень». Він завжди радий відзначити різницю між світоглядом героя і своїми поглядами на життя. Онєгін був байдужий до природи, мистецтва, книг, він не міг глибоко відчувати і любити. Автор же – натура поетична, гостро відчуває життя, йому відкрита істина, недоступна Онєгіну. Пушкін, на відміну від свого героя, захоплюється природою, любить мистецтво, для нього театр – чарівний край. Поет згадує:
«Там, там під захистом лаштунків
Минали дні мої, неслися».
Для Пушкіна все, що пов’язане з його юністю, прекрасне. Поет вважає, що найщасливіші роки свого життя він провів в ліцеї. Пушкін часто згадує про ті чи інші періоди свого життя. Так, поет розповідає про заслання на південь, де він перебував у повній самоті, далеко від друзів і близьких. Його єдиним супутником в подорожі по Кавказу була муза, що давала йому сили, перебуваючи на засланні, відчувати красу краю і повноту життя. Нарешті Пушкін повертається в Петербург , але це вже не той поет-романтик, який без розуму від балів. Погляд Пушкіна на світське суспільство Петербурга змінився.
Зміна поглядів автора на суспільство Петербурга Бєлінський поясняє наступним чином: «Онєгін писаний був в продовження декількох років і тому сам поет ріс разом з ним і кожна нова глава поеми була цікавішою і більш зрілою. Таким чином, весь роман ми сприймаємо через призму поглядів поета, осягаючи глибину його особистості». Як точно зазначив Бєлінський, особлива цінність роману в тому, що тут все життя, вся душа, вся любов поета, всі його почуття, поняття та ідеали
Объяснение:
Рождество в России празднуется 7 января. Оно стало официальным праздником после крещения Руси князем Владимиром в 988 году. Рождеству предшествует Новый год, поэтому дома и улицы украшаются ёлками и гирляндами. На этот праздник принято читать молитву о здоровье родных и посещать храмы. Обязательным блюдом на рождественском столе является кутья.
В деревнях и поселках до сих пор сохранилась традиция колядовать – дети наряжаются в костюмы, ходят по соседям и рассказывают или поют колядки, за что получают сладости и деньги.
Пятнадцатилетний капитан
Пересказала Е. В. Сёмина
29 января 1873 г. шхуна-бриг «Пилигрим» , оснащенная для китобойного промысла, выходит в плавание из порта Оклеанда, Новой Зеландии. На борту находятся отважный и опытный капитан Гуль, пять бывалых матросов, пятнадцатилетний младший матрос — сирота Дик Сенд, судовой кок Негоро, а также жена владельца «Пилигрима» Джемса Уэлдона — миссис Уэлдон с пятилетним сыном Джеком, её чудаковатый родственник, которого все называют «кузен Бенедикт» , и старая нянька негритянка Нун. Парусник держит путь в Сан-Франциско с заходом в Вальпараисо. Через несколько дней плавания маленький Джек замечает в океане опрокинутое на бок судно «Вальдек» с пробоиной на носу. В нем матросы обнаруживают пять истощенных негров и собаку по кличке Динго. Оказывается, что негры: Том, шестидесятилетний старик, его сын Бат, Остин, Актеон и Геркулес — свободные граждане США. Завершив работу по контракту на плантации в Новой Зеландии, они возвращались в Америку. После столкновения «Вальдека» с другим судном все члены экипажа и капитан исчезли и они остались одни. Их переправляют на борт «Пилигрима» , и через несколько дней внимательного ухода за ними они полностью восстанавливают свои силы. Динго, по их словам, капитан «Вальдека» подобрал у берегов Африки. При виде Негоро собака по непонятной причине начинает свирепо рычать и выражает готовность на него наброситься. Негоро предпочитает не показываться на глаза собаке, которая, по всей видимости, его узнала.
Через несколько дней капитан Гуль и пятеро матросов, отважившиеся на шлюпке пуститься на ловлю кита, замеченного ими в нескольких милях от корабля, погибают. Дик Сенд, оставшийся на судне, берет на себя функции капитана. Негры пытаются под его руководством обучиться матросскому ремеслу. При всем своем мужестве и внутренней зрелости Дик не владеет всеми навигационными знаниями и умеет ориентироваться в океане лишь по компасу и лоту, измеряющему скорость движения. Находить местоположение по звездам он не умеет, чем и пользуется Негоро. Он разбивает один компас и незаметно для всех изменяет показания второго. Затем выводит из строя лот. Его происки тому, что вместо Америки корабль прибывает к берегам Анголы и его выбрасывает на берег. Все путешественники целы. Негоро незаметно покидает их и уходит в неизвестном направлении. Через некоторое время отправившийся на поиски какого-нибудь поселения Дик Сенд встречает американца Гэрриса, который, будучи в сговоре с Негоро, своим старым знакомым, и уверяя, что путешественники находятся на берегах Боливии, заманивает их на сто миль в тропический лес, обещая кров и уход на гациенде своего брата. Со временем Дик Сенд и Том понимают, что они неведомым образом оказались не в Южной Америке, а в Африке. Гэррис, догадавшись об их прозрении, скрывается в лесу, оставив путников одних, и идет на заранее условленную встречу с Негоро. Из их разговора читателю становится ясно, что Гэррис занимается работорговлей, Негоро также долгое время был знаком с этим промыслом, пока власти Португалии, откуда он родом, за такую деятельность не приговорили его к пожизненной каторге. Пробыв на ней две недели, Негоро сбежал, устроился коком на «Пилигриме» и стал ждать подходящего случая, чтобы попасть обратно в Африку. Неопытность Дика сыграла ему на руку, и его план был приведен в исполнение гораздо раньше, чем он смел надеяться. Недалеко от того места, где он встречается с Гэррисом, стоит караван рабов, который идет в Казонде на ярмарку под предводительством одного их знакомого. Караван стоит лагерем в десяти милях от местонахождения путешественников, на берегу реки Кванзы. Зная Дика Сенда, Негоро и Гэррис верно предполагают, что он решит довести своих людей до реки и на плоту спуститься к океану. Там-то они и предполагают схватить их. Обнаружив исчезновение Гэрриса, Дик понимает, что произошло предательство, и решает по берегу ручья дойти до более крупной реки.