Отечественная поэзия второй половины XX в
Трудности осмысления
История русской поэзии XX в. еще не написана, хотя на подступах к решению этой важной задачи сделано немало. Особенно «не повезло» середине и второй половине столетия, которые, если и уступают началу века по количеству и масштабу поэтических явлений, ярких художнических индивидуальностей, тем не менее тоже заслуживают серьезного читательского и исследовательского внимания.
Если представить драматический путь русской поэзии этого периода в реальности, нельзя не видеть всей сложности движения ее главных потоков: «официального», «неофициального», зарубежного – их расхождения и взаимодействия, их не воссоединения во второй половине 1980-х гг. В каждой из этих основных ветвей по-своему реализовалось творческое освоение опыта и традиций отечественной и мировой литературы. В том числе особенно – поэзии Золотого и Серебряного веков.
В осмыслении процесса развития отечественной поэзии 1940-2000-х гг. важную роль играет изучение эволюции поэтических жанров и стилей, проявления характерных черт в развитии лирики и поэмы, авторской песни и рок-поэзии, формирования различных течений, придерживающихся национальных традиций, и групп, ориентирующихся на опыт авангарда и постмодернизма, творческих поисков поэтов разных поколений и художнических индивидуальностей: А. А. Ахматовой и Б. Л. Пастернака, Н. А. Заболоцкого и А. Т. Твардовского, Л. М. Мартынова и А. А. Тарковского, Д. С. Самойлова и Б. Ш. Окуджавы, Ивана Елагина и И. А. Бродского, А. А. Вознесенского и Н. М. Рубцова, В. С. Высоцкого и Ю. П. Кузнецова, а также многих других.
Необходимо подчеркнуть, что нельзя в очередной раз начинать с перекраивания и переписывания истории, «сбрасывания» мнимых и подлинных классиков с несомненной целью немедленно взгромоздиться на опустевшие пьедесталы. Развернувшийся в 1990-х гг. закономерный процесс восстановления правдивой картины поэтического развития не сводится к вытеснению и замене одних явлений и имен другими. Речь должна идти прежде всего о расширении карты поэзии, о ее большей полноте и объективности.
ответ:Это было давно, в той жизни, которая «не вернётся уже вовеки». Рассказчик шёл по большой дороге, а впереди, в небольшой берёзовой роще, мужики косили траву и пели.
Рассказчика окружали поля «серединной, исконной России».
Казалось, что нет, да никогда и не было, ни времени, ни деления его на века, на годы в этой забытой — или благословенной — богом стране.
Косцы шли издалека «по нашим, орловским местам» в ещё более плодородные степи, по дороге справляться с обильным сенокосом. Они были дружны, беззаботны и «охочи к работе». От местных косцов они отличались говором, обычаями и одеждой.
Неделю назад они косили в ближнем от поместья рассказчика лесу. Проезжая мимо, он видел, как косцы «заходили на работу» — пили родниковую воду, становились в ряд и пускали косы широким полукругом. Когда рассказчик возвращался, косцы ужинали. Он заметил, что они едят «страшные своим дурманом грибы-мухоморы», сваренные в котелке. Рассказчик ужаснулся, а косцы, смеясь, сказали: «Ничего, они сладкие, чистая курятина!».
Теперь они пели, а рассказчик слушал и не мог понять, «в чём такая дивная прелесть их песни». Прелесть была в кровном родстве, которое чувствовал рассказчик между собой и этими косцами, едиными с окружающей их природой.
И ещё в том была ... прелесть, что эта родина, этот наш общий дом была — Россия, и что только её душа могла петь так, как пели косцы в этом откликающемся на каждый их вздох берёзовом лесу.
Пение было похоже на единый вздох сильной молодой груди. Так непосредственно и легко пелось только в России. Косцы шли, без малейших усилии «обнажая перед собой поляны» и выдыхали песню, в которой «расставались с родимой сторонушкой», тосковали и прощались перед гибелью, но всё-таки не верили «в эту безнадёжность». Они знали, что не будет настоящей разлуки, пока над ними «родное небо, а вокруг — беспредельная Русь свободная и полная сказочных богатств.
Плакал в песне добрый молодец, и заступалась за него родная земля, выручали его звери и птицы, получал он ковры-самолёты и шапки-невидимки, текли для него молочные реки и разворачивались скатерти-самобранки. Улетал он из темницы ясным соколом, и прятали его от врагов дебри дремучие.
И ещё было в этой песне то, что чувствовал и рассказчик, и косцы: бесконечное счастье. Эти далёкие дни ибо ничто не вечно, Отказались от своих детей «древние заступники ... поруганы молитвы и заклятия, иссохла Мать-Сыра-Земля». Наступил конец, «предел божьему прощению».
Объяснение:
Толстого дуже хвилювали питання сучасної дійсності. Життя Росії 70-х років відбивається в "Анні Кареніній" у всьому своєму розмаїтті, від імператорського двору до селянської хатини. В основі соціального роману "Анна Кареніна" лежить історичне явище, що торкається життя усього народу. Але у творі відсутні історичні постаті, уславлені герої, батальні сцени. Життя відбувається у всій своїй повсякденності, у створенні типових образів сучасності, у процесі становлення нового життєвого устрою.
Побут пореформеного часу видався нетривким. Зубожіння, сімейні драми, крахи банків, катастрофи на залізницях - такими були ознаки часу 70-х років минулого сторіччя.
У романі "Анна Кареніна" Толстому перш за все імпонувала головна думка твору - роль сім'ї. Адже всі найважливіші суспільні зміни починаються або завершуються у сімейному колі, в особистому світі, у повсякденному житті. Значення соціальних змін у житті людини вимірюються, певно, ступенем їх впливу на життєві норми.
У чому ж трагедія Анни Кареніної? Навіть до кохання із Вронським Анна була самотньою у світі і самотньою у своїй сім'ї. Погляд на сім'ю у світському суспільстві був досить дивним: діти виховувались окремо від батьків. Можливо тому так жорстоко вирішив Каренін долю Анни, розлучивши її з сином, адже він сам теж не відчував батьківської любові до своєї дитини? До того ж у суспільстві панує брехня; княгиня Бетсі постійно зраджує чоловіка, а княгиня Мягкая так розцінює вчинок Анни: "Она сделала то, что все, кроме меня, делают, но скрывают". Отже, трагедія Анни має соціальний зміст.
Коли б Анна дотримувалась зовнішньої благопристойності у сімейний стосунках, то суспільство не відвернулось би від неї. А чи могла б така натура як Анна жити у брехні? Безумовно, ні. Це мали б зрозуміти люди, які жили поруч з нею, але в стосунках панівного класу байдуже ставилися до духовного життя людини. Тому основними перепонами до щастя Анна Кареніної з Вронським стояли Каренін і світське суспільство. Згадуючи сцену в театрі, розумієш, що Анна боролась із суспільством, але не мала підтримки навіть з боку коханого: "Йому жаль було її і все-таки прикро. Він переконував її в своїй любові, тому що бачив, що лише це може тепер заспокоїти її, і не докоряв їй словами, але у душі своїй він докоряв її".
Пошуки виходу із становища протистояння людини і суспільства простежуються у бажанні Анни стати письменницею, поборницею жіночої освіти, в її суперечках щодо жіночих гімназій. Проте штучність її становища і занять призводить до пошуків забуття за до наркотиків. Сили надломлено... Але спочатку Анні вдавалося все. Каренін з болем помічав, що вона одержувала перемогу над усіма: не схотіла залишатись з ним далі, вирішила поїхати з Вронським - і поїхала. Те, чого вона зрікалась, мов би вмерло для неї і перестало існувати. І тут вже продовжувалась боротьба за існування, долались всі перепони. І не було такої жертви, яку б Анна не принесла в ім'я здійснення своєї мрії на шляху до щастя.
"Світ" не вибачив Анні відкритого і чесного кохання. І Вронський, як типовий представник цього "світу", опинився по той бік від неї, бо в ньому теж немає духовного начала - він байдужий. Лише Левін оцінив розум, освіченість, простоту Анна Кареніної, зрозумів, що її життя сповнене великої напруги.
Навіть кохання не зменшило протистояння суспільства і особистості, а підштовхнуло до чвар і суперечок зі світом, з людьми, з життям.
Драма Анна Кареніної полягає в тому, що вона, маючи найчистіші моральні почуття і помисли, вступила у суперечку із суспільством своєї епохи.