Відомий французький письменник Жуль Верн у своєму захоплюючому романі «П’ятнадцятирічний капітан» зобразив надзвичайні пригоди юного Діка Сенда і його невеличкої команди у відкритому океані і тропічних нетрях Африки.
Дік Сенд був безбатченком і виховувався в дитячому будинку. Навіть своє ім’я він отримав на честь випадкового перехожого , який знайшов маленьку дитину, а прізвище у нього з’явилося на згадку про те місце, де його знайшов цей перехожий. Хлопчик виявився на диво розумним і вже в чотири роки він навчився писати, читати і рахувати. А вже у вісім років Дік Сенд пішов служити юнгою на корабель, де зовсім швидко зарекомендував з найкращої сторони і виділився так, що невдовзі капітан порекомендував Діка власникові корабля Велдону, який віддав хлопця навчатися у школу.
У п’ятнадцять років, після закінчення школи, хлопець ступив на палубу шхуни «Пілігрим» – одного з найкращих кораблів Велдона, куди був прийнятий на посаду молодшого матроса. Завдяки своїм якостям Дік Сенд швидко став вправним матросом і розумним моряком, тому саме йому капітан шхуни доручив корабель, коли вирушив разом з командою на полювання за китом.
Коли трапилося нещастя і команда шхуни на чолі з капітаном загинула на полюванні, Дік вирішив взяти усю відповідальність за життя пасажирів і команди на себе. Під час своїх пригод юнакові довелося пережити і загибель судна, і зраду Негору, і смертельно небезпечні пригоди в африканських болотах і джунглях. Увесь час, доки Дік Сенд та його друзі знаходилися на шляху до порятунку, хлопець зовсім не думав про себе, а уболівав за долю місіс Велдон, її сина Джека та інших членів своєї маленької команди. Витривалість, кмітливість, мужність і відповідальність разом з посильною до друзів дали змогу Діку Сенду і його підопічним врешті-решт врятуватися і дістатися рідної країни.
Сальери произносит монолог, в котором он вспоминает свое нелегкое восхождение к славе и признанию. Долго и упорно шел он к поставленной цели, отказавшись и от забав, и от изучения наук, чуждых боготворимой им музыке. Однако Сальери искусство сделалось ремеслом, в котором он достиг определенных высот. Сальери негодует на несправедливость судьбы, давшей другому просто так все, чего он достигал «усильным, напряженным постоянством». Сальери в трагедии Пушкина – это не однозначный и заурядный злодей; он человек сильный и целеустремленный, он действительно любит музыку и тонко чувствует гармонию звуков; и прежде он был свободен от иссушающего ум и душу чувства зависти. Зависть Сальери порождена кажущейся несправедливостью неба, распределяющего свои дары произвольно, как он думает, и его собственной гордыней. Отказывающейся с этим примириться.
Однако его раздумья ожесточают сердце, и Сальери самовольно присваивает право решать: жить Моцарту или нет. Натура Сальери противоречива. Он искренне восхищаться музыкой Моцарта и в то же время готов его за это убить. Моцарт предстает как шутник и весельчак, который искренне смеется над игрой слепого скрипача, коверкающего его собственную музку. Он не придает большого значения своим гениальным творениям. И все же какое-то неясное предчувствие томит Моцарта. Может быть, это тень смерти является ему?… Моцарт не сомневается в дружбе Сальери.
