Рассказ ведётся от имени Васи, поэтому прямого описания Васи нет в повести. Вася — главный герой повести В. Г. Короленко «Дети подземелья». Вася - девятилетний мальчик. Мы видим происходящие в произведении события глазами этого мальчика. Он говорит о своей жизни: «Я же рос, как дикое деревце в поле, — никто не окружал меня особенною заботливостью, но никто и не стеснял моей свободы». Уже из этих строк видно, что герой был одинок. "Я был большой сорванец. "У этого малого, - говорили обо мне старшие, руки и ноги налиты ртутью", чему я и сам верил, хотя не представлял себе ясно, кто и каким образом произвел надо мной эту операцию". Мать Васи умерла, и у него остались отец и младшая сестра. С сестрой у мальчика были нежные, тёплые отношения, но между ним и отцом была «неодолимая стена». С особым трагизмом Короленко описывает, как Вася страдает от этого. Чтобы избежать «ужаса одиночества», герой почти не бывает дома, и надеется найти «что-то», что изменит его жизнь.
Объяснение:
Кохання Ромео і Джульєтти
Від часу створення трагедії В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта» минуло не одне століття, але до цього часу глядачі хвилюються, стежачи за долею закоханих із Верони, а актори, що отримали роль у трагедії, сприймають це як найяскравішу подію у своєму творчому житті. «Ромео і Джульєтта» (1595) належить до першого етапу творчості видатного драматурга, коли письменник створює в основному ліричні комедії. У двох же трагедіях (друга, крім названої,- «Юлій Цезар»), незважаючи на велику кількість похмурих сцен, перемагає все ж світла основа, перемогу святкують честь і справедливість.
Головні герої «Ромео і Джульєтти» молоді, чисті серцем, живуть відчуттям величезної радості буття, а потім – безмежного щасливого почуття. Оптимізм автора в цей період його творчості виявляється сильнішим за людиноненависництво і користолюбство.
Основний леймотив трагедії – розвінчання світу феодальних відносин, ворожих людині, таких, що спотворюють її природні почуття. Ворожнеча вельможних родин Монтеккі і Капулетті, від якої страждає вся Верона, тому що вона розлючує жителів міста, робить загальне життя нестерпним. Крім того, ця ворожнеча являє собою фікцію захисту родинної честі, яку немовби захищають обидва табори. Можливо, колись цей конфлікт і мав реальну підставу, але зараз навіть пам’ять про нього щезла. Ця ворожнеча – пережиток давнього, проте воно ще має силу і здатне заважати утвердженню нової моралі, нового порядку.
Таким чином, у трагедії стикаються дві суспільно-моральні сили: дух феодальної жорстокості й помсти і принципи кохання, гармонії прийдешньої епохи Відродження. Але передусім «Ромео і Джульєтта» – найвизначніший гімн коханню. Юнак і дівчина з ворогуючих родин полюбили одне одного. Їх кохання – не тільки пристрасне почуття, яке не визнає ніяких перешкод, але й почуття, що нескінченно збагачує душу. Шекспір дуже поетично показує народження й розвиток цього високого почуття. Ось Ромео бачить Джульєтту на балу, і її краса вразила юнака:
Ее сиянье факелы затмило. Она подобна яркому берилу В ушах арапки… Любил ли я хоть раз до этих пор? О нет! то были ложные богини, Я истинной красы не знал доныне!
Нічна сцена в саду, коли Джульєтта, сидячи біля вікна, мріє про Ро-мео, а він стоячи внизу, чує її зізнання, і їх наступна бесіда, під час якої вони порозумілися,- важко знайти у світовій літературі епізоди, що дорівнюють цьому за силою виявлення почуттів.
Кохання перетворює героїв. Ніколи не вибачив би дотеперішній Ромео пихатому Тібальду в’їдливість і грубість. Люблячий Ромео стає терплячім. Кохання робить його розсудливим і по-своєму мудрим. Тільки коли Тібальд накидається на добродушного Меркуціо, Ромео береться за зброю. Джульєтта по-дитячому безпосередня й відверта. Її почуття ще дрімають. Покохавши Ромео, вона починає краще розумітися на людських взаєминах – краще, ніж її батьки, які бажають бачити нареченим Джульєтти вельможного Париса. Адже ще деякий час тому вона була ладна придивитися до Париса. І, можливо, якщо б не сталася зустріч із Ромео на балу, відбувся б ще один шлюб, досить щасливий, на підставі доччиної слухняності перед бажанням батьків. Але Джульєтта визнає за краще вмерти, ніж одружитися з нелюбим. Дівчина першою починає розмову про одруження, у її
Словах, звернених до обранця, відчувається душевна зрілість і гідність люблячої жінки:
Повір мені, і я вірніша буду, Ніж ті, що хитро удають байдужість.
Те, що Джульєтті лише тринадцять років, ще раз доводить: великі почуття доступні й юним душам. «Любви все возрасты покорны»,- скаже про це пізніше геніальний російський поет. Відданість коханому, віра в Ро-мео, рішучість, горде усвідомлення власної правоти – усе це робить Джуль-єтту найяскравішим символом найпрекраснішого людського почуття.
Герої боряться за право вільного вибору в коханні, однак вони оточені сліпою й ненависною ворожнечею. Із тією ж рішучістю, з якою Джульєтта п’є снодійне зілля, що запропонував їй чернець Лоренцо,- береться вона і за кинджал, тому що знала: коханий наклав на себе руки, бо переконався у її смерті. Розділити з ним його долю – у цьому вбачала Джульєтта свій обов’язок. Дівчина гине, тільки-но зазнавши щастя кохання, про яке мріяла і яке виплекала у своєму серці. Без Ромео життя втрачає смисл, бо двічі кохати неможливо…
Кохання Ромео і Джульєтти – нестримне, чисте й героїчне – триває лише декілька днів і протистоїть давнім поглядам і відносинам середньовічної закляклості, під владою якої перебувають Капулетті й Монтеккі. Це справжній бій за вільне життя й права людини. Трагічна загибель дітей примирила нарешті ворогуючі родини, але якою ціною! Своєю смертю закохані немовби купують перемогу нового життєвого принципу – принципу миру, дружби, кохання. Горе втрати примушує Монтеккі і Капулетті зрозуміти, що безглуздою ворожнечею вони знищили власне майбутнє. У загибелі закоханих народжується нова істина: людські почуття святіші й значніші за вікові станові забобони. Так було й так буде завжди, доки живе людина.
Объяснение:
Объяснение:
Её отец Троекуров был расстроен таким положением дел,но утешал дочь тем,что она осталась не просто вдовой,а богатой княгиней.Мария Кириловна целый год носила траур по мужу и никуда не выезжала,кроме как к отцу.
Дубровский после случившегося скрылся во Франции.Денег у него было достаточно,и он мог позволить себе безбедную жизнь.Однажды,встретившись с соотечественниками,он в разговоре узнал,что Маша осталась вдовой и теперь свободна.
Дубровский решил ехать в Россию под видом англичанина.Ведь он легко изъяснялся и по английски.
Стояла уже зима.Как-то поздним вечером в дверь дома княгини Марии Кириловны Верейской раздался стук.Потом ей доложили,что какой-то господин желает её видеть.Мария Кириловна вышла и увидела Дубровского.Она тут же упала без чувств.Когда она пришла в себя,то велела гостю подойти к ней.Владимир упал перед ней на колени и сказал:"Машенька!Я так долго ждал встречи с вами!"
На что Мария Кириловна ответила:"Бог с вами,Владимир Андреевич!Я уже не та Маша,которую вы знали когда-то!Похоронив мужа,я похоронила и себя в этой глуши.Но я привыкла и ничего не хочу менять в этой жизни.Поэтому вас,уезжайте немедленно отсюда!Ведь вас могут найти,и тогда беды не миновать!"Дубровский стал умолять Машу ехать с ним,но она категорически отказалась.
Дубровский повернулся и вышел,не прощаясь.
Потом говорили,что вернулся во Францию,благополучно женился.А другие утверждали,что видели его в какой-то стране в отряде повстанцев,и что он якобы был убит в одном из сражений.Что из этих сведений правда,а что нет,никто так и не узнал.
Одна Мария Кириловна вспоминала его и молилась за его душу.
Правда,крестьяне тоже помнили своего барина и частенько рассказывали о нём своим детям и внукам,как предание о былых временах.