Самотність це обдуманий і усвідомлений вибір певної людини. я не вважаю, що це прояви слабкості, це не відсутність волі і сил. це просто відчуття внутрішнього спокою або пристрасті, яке особистість хоче пережити наодинці з самим собою певний уривок часу або все життя, залежно від вибору цієї людини. це особистий вибір тієї чи іншої людини, який, я вважаю, ніхто не в праві засуджувати. кожен вільний бути самотнім, якщо хоче цього. на жаль, переважна більшість, суспільство, побудоване і виховане таким чином, що багато хто вважає, що самотність, це щось погане і неправильне, щось, що неприпустимо і має бути виправлено, але всі люди різні і це всього лише шлях і світовідчуття людини - бути самотнім. і це нормально.
Вагому роль у долі Петрарки мало знайомство з родиною Колонна. Після смерті батька він залишився без грошей. Рішення прийняти духовний сан зробило Петрарку капеланом домашньої церкви авіньйонського кардинала Джованні Колонна. У Петрарки з'явилась можливість зайнятися творчістю. «Авіньонський період» (1327—1337) був плідним для поета. Саме в цей час він починає посилено вивчати античних класиків; готує наукове видання відомих «Декад» Тіта Лівія, а в Льєжі у монастирській бібліотеці він знаходить дві промови Цицерона «На захист поета Архія». А в кінці 1336 року за за родини Колонна він уперше опинився у Римі, який покохав усім серцем. Петрарка з радістю прийняв у 1341 році почесне звання римського громадянина, але вважав своєю Батьківщиною всю Італію.
Наступний період у житті Петрарки дослідники називають «Першою зупинкою у Воклюзі» (1337—1341). Петрарка надміру знеохотився до життя в Авіньоні й тому опинився у Воклюзі. Тут він пише багато сонетів, успішно просувається поема «Африка» латинською мовою, яка розповідає про героїчне минуле Італії та про відому постать Сципіона. Тут він береться за трактат «Про видатних чоловіків»: до 1343 році було написано 23 біографії античних діячів.
У Воклюзі у Петрарки народився нешлюбний син Джованні, який помер ще замолоду. Згодом народилася дочка Франческа, завдяки якій збереглось багато чернеток та особистих речей поета.
Результатом усіх творчих зусиль було коронування Петрарки на Капітолії 8 квітня 1341 року. Це був особистий тріумф поета та спроба поставити поезію на той рівень, який вона займала у стародавньому Римі. Йому був вручений диплом, він отримав звання магістра, професора поетичних мистецтв та історії.
Дуже цікавий той факт, що неаполітанський король Роберт не вважав для себе принизливим попрохати Петрарку стати його наставником у поезії, але поет відмовився від такого почесного обов'язку. На цьому коронуванні Петрарка промовив «Слово», в якому виклав своє розуміння поезії та її завдань.
У 40-і роки почалось формування нового світогляду. У «Моїй таємниці», розкривається уся складність боротьби нового зі старим у свідомості поета. Грудень 1343—початок 1345 років — «Зупинка у Пармі». Перші дев'ять місяців були періодом творчої активності: він продовжував працювати над поемою «Африка», над сонетами, закінчив одну з книг трактату «Про пам'ятні справи». Але коли місто оточили війська маркіза Феррарі, Петрарка змушений був тікати з Парми й повернутись до Воклюза.
Починається «Друга зупинка у Воклюзі», у ці роки Петрарка пише трактат «Про усамітнене життя» (1346), «Буколічну пісню» (1346—1348), «Про монашеське дозвілля» (1347).
Коли в 1350 році Петрарка приїжджає до Рима, Боккаччо пропонує йому посаду професора поезії та історії у Флорентійському університеті, але гуманіст відмовився, мабуть, щоб не марнувати часу, бо попереду були нові творчі задуми.
Літо 1351 — травень 1353 років — «Третя зупинка у Воклюзі», де Петрарка закінчує свої твори. Пише 12 нових біографій античних чоловіків, працює над «Тріумфами», де поетичним словом виклав свої міркування про славу, час, кохання та смерть.
Вагому роль у долі Петрарки мало знайомство з родиною Колонна. Після смерті батька він залишився без грошей. Рішення прийняти духовний сан зробило Петрарку капеланом домашньої церкви авіньйонського кардинала Джованні Колонна. У Петрарки з'явилась можливість зайнятися творчістю. «Авіньонський період» (1327—1337) був плідним для поета. Саме в цей час він починає посилено вивчати античних класиків; готує наукове видання відомих «Декад» Тіта Лівія, а в Льєжі у монастирській бібліотеці він знаходить дві промови Цицерона «На захист поета Архія». А в кінці 1336 року за за родини Колонна він уперше опинився у Римі, який покохав усім серцем. Петрарка з радістю прийняв у 1341 році почесне звання римського громадянина, але вважав своєю Батьківщиною всю Італію.
Наступний період у житті Петрарки дослідники називають «Першою зупинкою у Воклюзі» (1337—1341). Петрарка надміру знеохотився до життя в Авіньоні й тому опинився у Воклюзі. Тут він пише багато сонетів, успішно просувається поема «Африка» латинською мовою, яка розповідає про героїчне минуле Італії та про відому постать Сципіона. Тут він береться за трактат «Про видатних чоловіків»: до 1343 році було написано 23 біографії античних діячів.
У Воклюзі у Петрарки народився нешлюбний син Джованні, який помер ще замолоду. Згодом народилася дочка Франческа, завдяки якій збереглось багато чернеток та особистих речей поета.
Результатом усіх творчих зусиль було коронування Петрарки на Капітолії 8 квітня 1341 року. Це був особистий тріумф поета та спроба поставити поезію на той рівень, який вона займала у стародавньому Римі. Йому був вручений диплом, він отримав звання магістра, професора поетичних мистецтв та історії.
Дуже цікавий той факт, що неаполітанський король Роберт не вважав для себе принизливим попрохати Петрарку стати його наставником у поезії, але поет відмовився від такого почесного обов'язку. На цьому коронуванні Петрарка промовив «Слово», в якому виклав своє розуміння поезії та її завдань.
У 40-і роки почалось формування нового світогляду. У «Моїй таємниці», розкривається уся складність боротьби нового зі старим у свідомості поета. Грудень 1343—початок 1345 років — «Зупинка у Пармі». Перші дев'ять місяців були періодом творчої активності: він продовжував працювати над поемою «Африка», над сонетами, закінчив одну з книг трактату «Про пам'ятні справи». Але коли місто оточили війська маркіза Феррарі, Петрарка змушений був тікати з Парми й повернутись до Воклюза.
Починається «Друга зупинка у Воклюзі», у ці роки Петрарка пише трактат «Про усамітнене життя» (1346), «Буколічну пісню» (1346—1348), «Про монашеське дозвілля» (1347).
Коли в 1350 році Петрарка приїжджає до Рима, Боккаччо пропонує йому посаду професора поезії та історії у Флорентійському університеті, але гуманіст відмовився, мабуть, щоб не марнувати часу, бо попереду були нові творчі задуми.
Літо 1351 — травень 1353 років — «Третя зупинка у Воклюзі», де Петрарка закінчує свої твори. Пише 12 нових біографій античних чоловіків, працює над «Тріумфами», де поетичним словом виклав свої міркування про славу, час, кохання та смерть.
