Чимало літературознавців намагалися визначити жанр роману «Євгеній Онєгін». Його називали і соціально-побутовим, і соціально-психологічним, і соціально-аналітичним, навіть «енциклопедією» російського життя. І кожне визначення до певної міри є справедливим, але переліченими жанрами можна визначити й інші твори, які зовсім не схожі на роман Пушкіна. Довіримося автору, який у посвяті назвав цей твір «вільним романом». І справді, перше, що вражає кожного читача цього роману,— свобода. Вона відчувається в усьому. Вірші роману легкі, невимушені, наче автор зовсім не докладав зусиль, щоб створити їх. А між тим, роман — подвижницька праця, подвиг упродовж семи років. А грандіозна будівля, яка складається з тисяч віршових рядків, вийшла напрочуд легкою і вишуканою. Зведення цієї будівлі стало можливим завдяки відкриттю Пушкіна — особливій «онєгінській» строфі. На перший погляд, відкриття це формальне, але саме воно дає змогу не лише утримувати всю конструкцію, а й змінювати її, добудовувати, вміщувати найрізноманітніший зміст.
Поетична мова роману пов’язана з узагальнюючою роллю роману у віршах. І для автора це був певний підсумок, тому мова набуває афористичності.
У романі «Євгеній Онєгін» представлені всі рівні російського життя: тут і вищий світ Петербурга, і дворяни-самітники, і провінційне товариство, і кріпаки Ленських, і громадське життя (театр, бали), і приватний, сімейний побут, і народні гадання, і «золота молодь», і селянин, що їде до міста, і різноманітні картини природи. Енциклопедичне охоплення російської дійсності стало можливим завдяки особливому прийому — наявності образу автора. Автор-оповідач виступає в різних особах: він друг і хороший знайомий Онєгіна, покровитель і захисник Тетяни, поет, що експериментує з новими принципами зображення дійсності, він свідок подій, що відбуваються в романі. Образ автора сприяє розширенню часових і просторових меж роману, створює атмосферу вільної сюжетної та композиційної активності. Автор звертається до читачів, скеровує їхню увагу, пояснює події, тобто налагоджує взаємодію автора й читача.
Герой і автор постійно міняються місцями. Саме ліричні відступи й виконують функцію створення «енциклопедії російського життя». Афористичність мови дозволяла показати у творі не тільки зовнішнє життя, а і його глибинну сутність. Іноді автор, як політик, звертає увагу на причину розорення поміщиків, збіднення селян. Розуміє, що не можна старими методами вийти з економічної кризи, розмірковує про демократизм Заходу. Його цікавить і стан сучасної йому освіти, і доля жінки в суспільстві. Автор не скутий заданою темою, він вільний у своїх роздумах і тому є цікавим співрозмовником.
Роман починається внутрішнім монологом Онєгіна, з якого читач отримує певне уявлення про внутрішній світ героя. А потім слово бере автор і розповідає про умови формування цього внутрішнього світу. Із розповіді про минуле героя читач довідується, що Онєгін — типовий представник петербурзької «золотої молоді», що ніяких «романтичних» умов життя цей юнак не знав. Типове у герої роману відчули сучасники поета, один із критиків першої глави роману так і зауважив, що «героїв», подібних до Онєгіна, «зустрічаємо дюжинами на всіх великих вулицях». Такими ж типовими постають і сільські поміщики, і світське товариство Петербурга та Москви.
Проте Онєгін — характер індивідуальний. Розкрити саме індивідуальність Онєгіна Пушкіну допомагає принцип контрасту. Онєгін не тільки протиставляється «світу», але й героям, близьким до нього,— Ленському, Тетяні. На принципі контрасту будував Пушкін і образ Тетяни.
Висновок. Героїв роману Пушкіна називали «типовими винятками», бо вони, уособивши найважливіші риси характерів, не втратили своєї індивідуальності. Романом «Євгеній Онєгін» розпочався процес розквіту російської літератури, який вивів її на чільне місце у світовому літературному процесі. Проблема, яку поставив Пушкін у романі,— людина й сучасність, «герой сучасності» — стане однією з провідних у російській літературі ХІХ століття.
Опорні поняття: соціальний роман, роман у віршах, психологічний тип, індивідуальність героя, умови формування характеру.
Строфа́ (др.-греч. στροφή — поворот) — сочетание строк в стихотворении, обладающих определённым метрическим, ритмическим, интонационно-синтаксическим строением и объединяемых рифмой. Изначально, в трагедии, песнь хора, исполнявшаяся при его движении слева направо до разворота; впоследствии система из 2-х и более строк стихотворного текста («стихов»), в которой стихи располагаются в заданной последовательности; каждое повторение такой последовательности является новой строфой.