Драма-феєрiя «лiсова пiсня» — це надзвичайний твiр лесi українки — видатної української поетеси, письменницi, фiлософа, драматурга. у цьому творі простежується багатство думки, поетичнiсть образiв та гармонiчна єднiсть реальностi та фантазiї. в «лiсовiй пiснi» леся українка ставить та намагається вирiшити вiчнi питання: життя й смертi, кохання та ненавистi, вiрностi і зради, пошуку правди, справедливостi. однак у драмi-феєрiї є дещо таке, що сьогоднi звучить особливо гостро — це трагiчна тема вiдносин людини з природою. головнi герої «лiсової пiснi» — це представники людства та природи. лукаш — простий селянин, представник людського світу. мавка — дитина природи, лiсова дiвчина, яка закохується в лукаша та йде до нього жити, залишаючи лiс, в якому пройшло все її життя, йде до нього, незважаючи на те що вся природа проти цього. її дiдусь лiсовик попереджає мавку, що люди жорстокi, погано ставляться до природи, що вони нiколи не зможуть прийняти її за свою. але мавка, попри всi вiдмови, пiшла жити до лукаша та зазнала там лише нещастя, труднощi, горе. велику роль у «лiсовiй пiснi» вiдiграє природа. лiс «реагує» на всi переживання мавки, на її душевний стан. мавцi добре, i лiс прокидається, на деревах розпускаються бруньки; мавцi тяжко вiд розлуки з лукашем, i «…все покривається протяглим сумним вовчим виттям… безлистий лiс ледве мрiє проти попелястого неба чорною пустиною, а далi по узлiссi снується розтрiпаний морок». лiс, з одного боку,— всеперемагаючий природний початок, i лiс,— крихкий беззахисний свiт, який немов кричить: «захисти мене, не чiпай мене! збережи мене! » у творi лiс — це джерело творчостi, краси. не даремно дядько лев так старанно береже старого дуба-велетня, навiть вiдмовляється його продати купцям. за повагу до природи, доброту, щирiсть його любить мавка, поважає лiсовик: то ж дядько лев сидiтиме в тiй хижi, а вiн нам приятель… люблю старого. таж якби не вiн, давно б уже не стало сього дуба. лiсовi жителi по-рiзному ставляться до людей. русалка їх просто ненавидить: …ой, тi люди з-пiд стрiх солом’яних! я їх не зношу. я їх топлю… лiсовик же, хоч i не має такої неприязнi, знає, що серед людей бувають i гарнi, але все ж таки попереджає мавку: …минай людськiї стежки, дитино, бо там не ходить воля,— там жура тягар свiй носить. обминай їх, доню: раз тiльки ступиш — i пропала воля! та мавка його не слухає, вона зачарована грою лукаша. вона вiрить, що всi люди такi ж гарнi, добрi, вiдкритi, ласкавi, як лукаш. лукаш теж закохується у мавку, але цьому коханню не судилося бути щасливим, бо мавка — лiсова дiвчина, а лукаш — людина. дядько лев високо цiнить природу, шанує її, як мавка. вiн навiть померти хоче у лiсi пiд старим дубом: … як буду вмирати, то прийду, як звiр, до лiсу,— отут пiд дубом хай i поховають… у цьому творi леся українка говорить про те, що людина i природа — це єдине цiле, що людина повинна дбати про навколишнiй свiт. сьогоднi, коли вiдроджується наша культура, духовнiсть, наша мова, «лiсова пiсня» потрiбна читачевi. вона безкрайня, як безмежна природа, поезiя та краса.
В большом лесу каждую весну происходили изменения. Солнце начинало греть, на деревьях появлялись первые почки, а птицы возвращались из теплых краев.Они прилетали в этот красивый лес, садились на деревья и пели свои звонкие песни.Люди, которые приходили сюда, восхищались красотой природы. Но им было непонятно, почему в такое прекрасное время, когда в лесу всё преображается, там нет цветов.Действительно, цветов там не было. Деревья и кустарники показывали всем свои почки, мох на деревьях становился ярко-зеленым, а из-под земли пробивалась первая молоденькая травка. А цветы почему-то не торопились показать всем свои разноцветные бутоны.Однажды в лес пришел молодой пастушок. Он пас своё стадо овец рядом с лесом, там, где было озеро. На плече он нес большой мешок — он пришел, чтобы нарвать свежей травы для кроликов.Пастух долго собирал траву, и только когда набрал полный мешок, присел отдохнуть. Из-за пазухи он достал дудочку и заиграл протяжную мелодию. Из музыкального инструмента лились такие приятные звуки и переливы, что птицы и белки подошли к пастушку совсем близко, и даже деревья склонили свои кроны к нему.Когда пастух закончил играть, он вдруг запел красивую и печальную песню о том, как плохо жить, когда вокруг не видно цветов. Этой песней он как будто пытался позвать цветы, чтобы они быстрей покрыли цветным ковром всю землю.В то же время под землей лежали семена и луковицы цветов. Они слышали песню пастушка, но выходить на землю не торопились — слишком уж холодно там было. Но девочки-пролески, подружки, так обрадовались песне пастушка, что решили показаться на свет. Взявшись за руки, они быстро-быстро побежали наверх.Пролески не боялись замерзнуть, им хотелось лишь поскорей увидеть того, кто так красиво поет. Но когда они добежали, пастушка уже не было, зато вокруг было так красиво, что они не захотели опять уходить в сырую землю.
