1. Історичний та соціальний детермінізм. Людина розглядається як продукт історії, поведінка її соціально обумовлена,
адже особа належить до певної соціальної групи. Гіпертрофія цього принципу передусім спричинила появу натуралізму,
провісником якого став Е. Золя. Натуралізм визначає життя людини не стільки соціальними чинниками, скільки
фізіологічними (спадковість, статевий потяг тощо). По-друге, принцип соціального детермінізму призвів до появи такого іде-
ологізованого монстра, як соціалістичний реалізм літератури XX століття.
2. Цікавість до фактів, подробиць повсякденного життя. Починався реалізм з фізіологічних нарисів під назвою
«Фізіологія Парижа», або «Фізіологія Петербурга». Фізіологія Парижа — це жанрові замальовки неофіційного життя міста —
побут вулиць, темних дворів, ринків, будинків розпусти, життя злодіїв, повій, п'яниць. Фактографія гіпертрофована веде до
фотографії, цікавість до якої теж є ознакою доби. Відірвана від духовності мистецтва, фактографія вироджується у копіюван
ня дійсності.
3. Психологічний детермінізм. Внутрішнє життя людини розглядається як певна «діалектика душі», позбавлена невмо
тивованості та ірраціональності. Все можна пояснити і описати як безперервний внутрішній рух. Особливо виразно цей прин
цип розвивається в творчості Л. Толстого. Пізніше було доведено, що людина — істота більш ірраціональна, ніж позитивна.
4. Створення соціальних типів, адже людина — продукт суспільства. Адекватність соціальної поведінки людини: якщо
ти лихвар, то й поводься відповідно. Проте цей принцип порушено вже у творах Бальзака. Ще Пушкін зазначав у нотат
ках про Шейлока у Шекспіра, що лихвар, крім скупості, має багато інших рис.
5. Віра в те, що література може вплинути на життя, змінити його на краще. Ця наївна віра робить реалізм привабливим
у важкі часи існування людства, незважаючи на те, що ідеологічна догматика XX століття використовувала поняття «стиль
епохи» та «метод» у власних корисних цілях і виправдовувала саме реалізмом тоталітаризацію мистецтва та культури.
Жила когда-то в нашем городе девочка,звали её Марта,была она красива,умна,начитана,но очень груба. Она не дружила с ребятами со двора, обижала их,ругалась,смеялась над их недостатками.И вот однажды вышла Марта на улицу,был тёплый,солнечный день,вокруг всё благоухало и цвело,пели птички,летали бабочки,Марта достала из своей сумочки мелок и начертила "класики" начала она прыгать, ребята подошли к ней, и спросили " Марточка,можно и мы с тобой попрыгаем?" На что она грубо ответила "отвяжитесь от меня,глупцы, и без вас весело", ребята переглянулись и ушли прочь от грубиянки.
Но вскоре,марте стало скучно,она пошла к ребятам, попросилась играть с ними, а ребята в один голос закричали на неё и хотели прогнать прочь, и один лишь Марк сказал " ущипни себе,и узнаешь,больно ли другому "
"Пф,к чему бы это" подумала Марта и вдруг поняла, что когда она ругалась с ребятами,смеялась над ними им было не приятно,они обижались и вот когда с ней поступили так же,она почувствовала,что это обидно и больно...
и с тех пор,когда кто-то на кого-то ругался или обещал марта говорила "ущипни себя,узнаешь,больно ли другому"