Серед шедеврів Пушкінській любовної лірики вірш «Я помню чудное мгновенье ...» - одне з найбільш проникливих, трепетних, гармонійних. Тут почуття без залишку розчинено в словах, а слова як би самі просяться, лягають на музику.Це вірш присвячено Анні Петрівні Керн, з якою Пушкін вперше познайомився в Петербурзі в будинку Оленіних, в початку 1819 р. Вже тоді поет був зачарований красою і чарівністю Анни Керн. Після цієї зустрічі минуло шість років, і Пушкін знову побачив Керн влітку 1825 р., коли вона гостювала у Тригорському у своєї тітки П. А. Осипової. Несподівана зустріч сколихнула в поета майже згаслі почуття. В обстановці одноманітною і тяжкій михайлівській посилання поява Керн викликало пробудження в душі поета. Він знову відчув повноту життя, радість творчого натхнення, захоплення і хвилювання пристрасті та кохання.Вірш починається зі спогаду про дорогий і прекрасному образі, на все життя увійшло в свідомість поета. Це глибоко сокровенне, затаєне спогад зігріте трепетним і гарячим незгасаючих почуттям, побожним схилянням перед святинею краси:Я помню чудное мгновенье:Переді мною з'явилася ти,Як осяйне видіння раю,Як геній чистої краси.«Геній чистої краси» - це образ земної жінки, що стала перед поетом у всьому чарівності і блиску своєї краси. Але це також і узагальнений образ ідеальної, прекрасної жінки.Наступні строфи автобіографічні. Пушкін згадує роки петербурзького життя, які пройшли «в томленьях суму безнадійної, в тривогах гучної суєти», відтворює інший настрій почуттів у період південного заслання («Бур порив бунтівний розсіяв колишні мрії»), говорить про «мороці ув'язнення» михайлівській посилання, про тяжких днями , проведених у глушині:Без божества, без натхнення,Без сліз, без життя, без любові.Це не просто спогад, відтворення колишніх пережитих вражень. У пам'яті поета «милі риси» не стираються, «голос ніжний» все також звучить в душі. Гармонічна умиротворення досягається задушевністю інтонації, меланхолійними роздумами про дні, прожитих «без божества, без натхнення». Свого роду музичним рефреном звучить двічі повторений епітет «голос ніжний», рими зовні невибагливі («ніжний - бунтівний», «натхнення - ув'язнення»), але і вони повні гармонії, пісенності, романсовістю вірша.Але раптом ця гармонія вибухає. Тиха ніжність поступається місцем бурхливої пристрасті. Знову відродження почуттів у душі поета, знову приплив життєвих сил, знову прихід творчого натхнення:Душі настав пробудження:І ось знову з'явилася ти,Як осяйне видіння раю,Як геній чистої краси.І серце б'ється в захват,І для нього воскресли зновуІ божество, і натхнення,І життя, і сльози, і любов.Захоплення всепоглинаючою любов'ю, захоплення красою коханої жінки приносить ні з чим не порівнянне щастя, блаженство.У даному вірші тема любові нерозривно поєднується з філософськими роздумами поета про свого власного життя, про радість буття, про припливі творчих сил у дивні і рідкісні миті зустрічі з чарівною красою. Явище «генія чистої краси» вселило поету і цнотливу захоплення і захоплення любов'ю, і просвітлене натхнення.
Он беден, не высок статусом, да и не слишком образован. но зато будучи всего лишь рядовым армейским офицером, многое поведал на своем веку и имеет большой жизненный опыт. максим максимыч предан служебному долгу. гуманность и самоотверженность - вот главные черты, которые утвердились в нем как в офицере. многие годы основным его кругом общения были солдаты и черкесы. это и объясняет его достаточно узкий кругозор. но это не значит, что он далек от прекрасного, наоборот, он довольно чутко воспринимает все окружающее. к тому же он привязчив, умеет позаботиться о другом человеке. несмотря на его богатый внутренний мир, максим максимыч так и не смог создать семью, был одинок. и поэтому всю свою доброту он излил на бэлу, которую полюбил, как родную дочь. он всегда пытался поддержать, утешить ее в трудные минуты. даже будучи преданным печорину, он не смог простить ему гибель девушки.в образе максима максимыча лермонтов выразил человека простого, близкого народу, преданного службе, обязанностям.
Павлуша – один из мальчиков, встреченных охотником у ночного костра. сначала мы узнали имя героя, потом автор описал внешность мальчика, в немногих репликах и поступках раскрылся характер двенадцатилетнего мужичка. внешность павлуши непримечательна: волосы , глаза серые, скулы широкие, лицо бледное и рябое, огромная голова, приземистое тело. но именно его сразу из всех выделил автор: «глядел умно и прямо, да и в голосе у него звучала сила». изысканностью одежды павел похвастаться тоже не мог: грубая холщовая рубаха да заплатанные штаны. павел больше делает, чем говорит. он следит за котлом с картошкой, следит за огнём, отвлекает , когда те напугались лесных звуков, переключив их внимание на картошку. когда разволновались и убежали собаки, почуяв чужого, павел без оружия бросился за ними, громко звал собак по именам, вернувшись, равнодушно бросил: «я думал, волк». теперь уже автору не просто нравится этот мальчуган, он им невольно любуется. «он был хорош в это мгновение. его некрасивое лицо, оживлённое быстрой ездой, горело смелой удалью и твёрдой решимостью». его власть признают животные: когда он положил руку на голову одной из собак, «долго не поворачивало головы обрадованное животное, с признательной гордостью посматривая сбоку на павлушу». павел гораздо взрослее своих друзей. рассказ и реплики его более реалистичны. солнечное затмение и бочар вавила, купивший новый жбан и одевший его на голову, в рассказе илюши выглядели бы иначе. даже часть рассказа, связанную с тришкой, за которого приняли вавилу односельчане, рассказывает илюша, а не павел. его вопросы конкретны, иногда ироничны: «а он у вас где водится? », «чего ж он раскашлялся? », «а разве вы на фабрику ходите? ». любимое выражение «вишь…». остальные вопросы павлу, а не феде, который старше. на вопрос кости о звуках в бучиле павел даёт два ответа, мистический и реальный. реальную версию не принимают, скучно. тем более удивительно, что павел слышал голос утонувшего васи. правда, и на эту примету у него находится свой, взрослый ответ: «своей судьбы не минуешь». когда охотник покидал гостеприимный приют, все спали, только павел приподнял голову и посмотрел. в том же году «он убился, упав с лошади
