Русская литература 19 векаА. С. ПушкинПовести Белкина
Барышня-крестьянка
краткое содержание повести
В одной из отдалённых губерний в имении своём Тугилове живёт отставной гвардеец Иван Петрович Берестов, давно овдовевший и никуда не выезжающий. Он занимается хозяйством и почитает себя «умнейшим человеком во всем околотке», хотя ничего не читает, кроме «Сенатских ведомостей». Соседи любят его, хотя и считают гордым. Лишь ближайший его сосед Григорий Иванович Муромский не ладит с ним. Муромский завёл у себя в имении Прилучине дом и хозяйство на английский манер, консервативный же Берестов не любит нововведений и критикует англоманию соседа.
Сын Берестова, Алексей, кончив курс в университете, приезжает в деревню к отцу. Уездные барышни заинтересовываются им, и более всех — дочь Муромского Лиза, но Алексей остался холоден к знакам внимания, и все объяснили это его тайной влюблённостью. Наперсница Лизы, крепостная девушка Настя, отправляется в Тугилово в гости к знакомым, дворовым Берестовых, и Лиза просит ее хорошенько разглядеть молодого Берестова. Вернувшись домой, Настя рассказывает барышне, как молодой Берестов играл с дворовыми девушками в горелки и как целовал каждый раз пойманную, как он хорош, статен и румян. Лизой овладевает желание увидеть Алексея Берестова, но сделать это по-простому нельзя, и Лизе приходит в голову идея нарядиться крестьянкой. На другой же день она приступает к осуществлению плана, приказывает шить себе крестьянское платье и, примерив наряд, находит, что он очень к лицу ей. На рассвете следующего дня Лиза в крестьянском наряде выходит из дому и направляется в сторону Тугилова. В роще на неё с лаем бросается легавая собака, подоспевший молодой охотник отзывает пса и успокаивает девушку. Лиза прекрасно играет свою роль, молодой человек вызывается ее проводить и называет себя камердинером молодого Берестова, но Лиза распознает в нем самого Алексея и уличает его. Себя она выдаёт за дочь прилучинского кузнеца Акулину. Сметливая крестьянка очень нравится Алексею Берестову, он хочет увидеть ее опять и собирается посетить ее отца-кузнеца. Перспектива быть уличённой пугает Лизу, и она предлагает молодому человеку встретиться на следующий день на этом же самом месте.
Вернувшись домой, Лиза почти раскаивается, что дала Берестову опрометчивое обещание, но боязнь того, что решительный молодой человек явится к кузнецу и там найдёт его дочь Акулину, толстую и рябую девку, страшит ещё больше. Воодушевлён новым знакомством и Алексей. Раньше назначенного времени приходит он на место свидания и с нетерпением ожидает Акулину, которая является в подавленном состоянии и пытается убедить Алексея, что знакомство следует прекратить. Но Алексей, очарованный крестьянкой, не хочет этого. Лиза берет с него слово, что он не будет разыскивать ее в деревне и добиваться других встреч с нею, кроме тех, что она сама назначит. Два месяца продолжаются их встречи, пока одно обстоятельство едва не разрушило этой идиллии. Выехав на верховую прогулку, Муромский встречает старого Берестова, охотящегося в этих местах. Сброшенный понёсшей лошадью Муромский оказывается в доме Берестова. Отцы молодых людей расстались во взаимной симпатии и с обещанием Берестова посетить Муромских вместе с Алексеем. Узнав об этом, Лиза приходит в смятение, но вместе с Настей вырабатывает план, который, по ее мнению, должен ее от разоблачения. Взяв с отца обещание ничему не удивляться, Лиза выходит к гостям густо набелённая и насурьмлённая, нелепо причёсанная и экстравагантно одетая. Алексей не узнает в этой жеманной барышне простую и естественную Акулину.
На другой день Лиза мчится на место свиданий. Ей не терпится узнать, какое впечатление произвела на Алексея прилучинская барышня. Но Алексей говорит, что барышня по сравнению с ней — урод уродом. Между тем знакомство стариков Берестова и Муромского перерастает в дружбу, и они решают поженить детей. Алексей встречает сообщение отца об этом с душевным содроганием. В душе его возникает романтическая мечта о женитьбе на простой крестьянке. Он едет к Муромским, чтобы решительно объясниться с ними. Войдя в дом, встречает он Лизавету Григорьевну и считает, что это его Акулина.
"Заповіт" Великого Кобзаря — це один з найпоетичніших маніфестів гуманізму в українській із світовій літературі. "Заповіт" можна вважати програмовим твором Тараса Григоровича Шевченка. Цей вірш — неповторний поетичний заповіт, у небагатьох рядках якого Кобзар звертається до сучасників та прийдешніх поколінь. Шевченко мріє про те, щоб рідний народ згадував його "незлим, тихим словом".Поет сподівається, що з плином часу його ім'я й творчість не забудуться. Розмірковуючи про долю Батьківщини, Шевченко ніби забуває суто особистий мотив смерті, який ми бачимо у перших рядках "Заповіту".Смерть більш не лякає поета. Кобзар мріє про ті часи, коли води Дніпра понесуть у "синє море кров ворожу".Тоді поет згоден покинути землю й полинути до Бога. Степова могила — це нерукотворний пам'ятник. Таким самим пам'ятником є творчий доробок Кобзаря. Але в "Заповіті" поет взагалі не дає оцінки своїй творчості,своїй особистості.Він цілком захоплений долею України — сучасної,майбутньої,вічної. Найважливіше побажання нащадкам — це порвати кайдани, які одвіку стримували розвиток нації.В останніх строках звучить прямий заклик до збройного повстання, через яке українці нарешті виборють собі жадану волю. "Заповіт" — прекрасний емоційний твір, в якому поет виклав свій заповіт нащадкам, тобто і нам з вами. Про що ж він мріяв? Я ще дужче захоплююсь силою духу та красою душі Тараса Шевченка, коли розумію, що більше за власну долю йому боліла доля Батьківщини, така позиція варта того, щоб назвати його національним поетом-проро-ком. Як ми бачимо із "Заповіту", понад усе Шевченко хотів бачити свою країну вільною та незалежною, хотів добробуту і щастя своїм нащадкам, прагнув бачити Україну рівною серед інших світових держав. І нам, нащадкам Великого Кобзаря, яким, власне, і було адресовано "Заповіт", варто замислитися, чи виконали ми волю поета? Мені дуже прикро, що сам Шевченко не побачив свою Батьківщину незалежною (ми знаємо також, що він не дожив до скасування кріпацтва, адже побачити простий народ вільним також було його мрією) . Незалежність України, після стількох років і навіть сторіч боротьби та помилок, нарешті здобута. І це — найважливіша, як на мене, подія за всю історію існування нашої держави. Але ж поет прагнув не тільки декларації незалежності, але й духу свободи в нашій країні, справедливості та щастя. Незважаючи на фактичну незалежність нашої держави, на жаль, нас і досі переслідує безпідставний, а тому ще більш прикрий, комплекс якоїсь національної меншовартості. Тобто люди, що географічно живуть в Україні, українці за походженням, не вважають себе такими. Як на мене, це якийсь історичний парадокс. Уявімо на хвилинку, що вся інформація про людину зберігається в певній анкеті. Коли б десь у "небесній канцелярії" складали питання до такої анкети, туди, безумовно, ввели б графу "національність". Бо національна приналежність людини — не формальність, а риса, яка зумовлює її мислення, вдачу, життєві принципи. Ця графа, так би мовити, є "обов'язковою для заповнення", але більшість людей не просто вважають себе приналежними до іншого народу (питання національних меншин — окреме питання, але цілком нормально, що в нашій країні мешкають інші народи, підтримуючи свою власну культуру, зрозуміло, що вони не вважають себе українцями, бо ними не є), велика частина українців живе без певної національної приналежності, вони ніби поза часом і простором, поза історичним і національним контекстом. Мені здається, це чи не найприкріше у наш час.. . Ось чому, напевно, ми ще не виконали заповіту Тараса Шевченка.