Изначально роман Ф.М. Достоевского «Преступление и наказание» замысливался как произведение под названием «Пьяненькие». В нем писатель хотел показать проблему роста пьянства в Санкт-Петербурге. Но затем эта задумка переросла в более масштабный роман, в котором остались отголоски «Пьяненьких»: это изображение жизни «униженных и оскорбленных» на фоне реалий Петербурга.
Образ Санкт-Петербурга играет важную роль в романе «Преступление и наказание».
Достоевский показал обратную сторону столицы Российской Империи: высокий уровень преступности и нищеты. Петербург – это густонаселенный, грязный город: «На улице жара стояла страшная, к тому же духота, толкотня, всюду известка, леса, кирпич, пыль и та особенная вонь, столь известная каждому петербуржцу». Описание города дополняют желтые (символ болезненности) и черные (символ смерти) цвета. Вся атмосфера Санкт-Петербурга давит на его жителей. Людям буквально приходится выживать в нем. В такой обстановке и показана жизнь «униженных и оскорбленных», представителями которых является семья Мармеладовых.
Хозяйка Медной горы - это сказочный персонаж, волшебное существо, которое охраняет местные рудники.
Хозяйка Медной горы является наполовину ящерицей, наполовину девушкой. В зависимости от ситуации она предстает в виде ящерицы с человечьей головой или в виде девушки.
В обличье девушки Хозяйка выглядит следующим образом:
"Глядит, а перед ним на грудке руды у большого камня женщина какая‑то сидит. Спиной к парню, а по косе видать – девка. Коса ссиза‑черная и не как у наших девок болтается, а ровно прилипла к спине. На конце ленты не то красные, не то зеленые. Сквозь светеют и тонко этак позванивают, будто листовая медь."
"Девка небольшого росту, из себя ладная..."
"А одежа и верно такая, что другой на свете не найдешь. Из шелкового, слышь‑ко, малахиту платье. Сорт такой бывает. Камень, а на глаз как шелк, хоть рукой погладить."
"...на девичью красу даром глаза пялишь?"
"И платье на ней – на Хозяйке‑то – меняется. То оно блестит, будто стекло, то вдруг полиняет, а то алмазной осыпью засверкает либо скрасна медным станет, потом опять шелком зеленым отливает."
"Ну, конечно, против малахитницы где же ей красотой равняться!" (о том, что крестьянка не сравнится с красотой Хозяйки)
"Камешки холодные, а рука, слышь‑ко, горячая, как есть живая, и трясется маленько."
В обличье ящерицы Хозяйка выглядит следующим образом:
"Сама тоже на ноги вскочила, прихватилась рукой за камень, подскочила и тоже, как ящерка, побежала по камню‑то. Вместо рук‑ног – лапы у ее зеленые стали, хвост высунулся, по хребтине до половины черная полоска, а голова человечья..."
"И сейчас же за горку, только хвост зеленый мелькнул."
"...ящерку зеленую видели, да такую большую, каких и вовсе в наших местах не бывало. Сидит будто над покойником, голову подняла, а слезы у ей так и каплют."
Казкового характеру твору надають легенди та оповіді, якими він наповнений, трохи незвичайний місцевий колорит, діалектна мова, загалом світобачення, притаманне героям, міфологічний характер сприйняття світу.
З самого початку твору вимальовується перед нами сівіт, наповнений міфологічними істотами, світ духотворний, чарівний і правдивий. У цьому світі знаходять для себе місце головні герої твору, саме в ньому вони можуть існувати. Ось яким був світ навколо Івана, ось як він його приймав: "Коли Іванові минуло сім років, він вже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля — одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, і коли повідав про це вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить? Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки..." Отже, Іванові світ здавався олюдненим, живим, природа являла собою для нього живу істоту. І, мені здається, це не тому, що був він якимось диваком, а тому що мав дуже чутливу до всього прекрасного душу. Іван міг зрозуміти мелодію природи, відчути правдивість і красу в людині. Саме тому він і покохав Марічку, бо душі їхні були близькі, вони однаково сприймали світ навколо себе, однаково любили музику й пісню.
Я думаю, письменник намагався через кохання головних героїв розкрити своє розуміння ідеального кохання, того почуття, яке може пережити тільки духовно багата людина, почуття, над яким не владні ні час, ні люди.
Але героям довелося зазнати страждання в розлуці, випробувавши своє почуття. Здавалося б, сила їхнього кохання переборола відстань. Іван не забув Марічку, а дівчина не зрадила коханого. Та в житті судилося інакше, бо загинула Марічка, забрала її холодна вода, вкравши у коханого, позбавивши його життя сенсу. І з того часу втратив Іван себе: "Великий жаль вхопив Івана за серце. Зразу його тягло скочити з скелі у крутіж: "На, жери і мене!" Але потому щемлячий тусок погнав його в гори, далі од річки. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму, що прийняв в себе останнє дихання Марічки. Блукав по лісі. Поміж камінням, в заломах, як ведмідь, що зализує рани, і навіть голод не міг прогнати його в село".
Навіть одружившись з Палагною, Іван тримав у своєму серці тільки кохання до Марічки. З дружиною жив мирно, спокійно, але без любові. Та Марічка не покинула його, відшукала серед живих, забрала із собою, щоб поєднатися там, в іншому світі, тьмяному, потойбічному, бо кохання ніколи не вмирає. В образі нявки з'явилася Іванові кохана, і він пішов за нею, нічого не лякаючись і не вагаючись. Через такий символічний елемент автор доводить, що справжнє кохання незнищенне.
Але мені здасться, що тема кохання не єдина в повісті. Не менш важливою є тут тема духовної краси. Адже Івана та Марічку поєднала не просто взаємна симпатія. Вони обидва мали високі душі, впевнені розуміння й відчуття прекрасного, обидва любили музику, обидва були творцями, разом складаючи пісні. І життя їхнє було багатшим, ніж життя тієї ж Палагни, цілком зануреної у дрібні клопоти та мізерні радощі мізерного життя.
Повість "Тіні забутих предків" Михайла Коцюбинського багато про що змушує задуматися читача. Адже в ній піднімаються такі проблеми, як проблема збереження культури предків, проблема духовності та справжнього кохання. Я вважаю, що це основоположні цінності життя, ті підвалини, на яких воно тримається.
Нехай наше життя вже досить далеке від того природного існування, яке вів Іван, і в ньому вже немає місця ні для чугайстра, ні для щезника, ні для нявок, і ніхто з нас у них вже не вірить, однак суть зовсім не в цьому. Чи вміємо ми берегти культуру своїх предків? Чи продовжуємо ми нести у віки нашу пісню, слово наше прекрасне? Чи не даємо буденним турботам відібрати у нас найголовніші почуття, здрібнити їх? Ось про що варто було б замислитися. Нам необхідно навчитися берегти красу навколо себе і всередині себе, навчитися бачити прекрасне, створювати прекрасне, перетворювати наше буденне життя на прекрасну казку, де немає місця злу, зате є місце справжньому коханню, поезії почуттів, пісні як вираженню наших почуттів, слову як засобу творення духовності.