Олександр Павлович Бердник (27 листопада 1926, офіційно 25 грудня 1927 — 18 березня 2003) — український письменник-фантаст, футурист і глобаліст, філософ і богослов, громадський діяч[1], червоноармієць в часи Другої світової війни, політв'язень радянських таборів. Автор понад 20 романів і повістей які були перекладені на багато мов у тому числі англійську, німецьку, французьку, російську та угорську. Член-засновник Української Гельсінської групи, провідник українського гуманістичного об'єднання «Українська духовна республіка».Учасник 2-ї світової війни (1943–1945), був поранений, коли воював у лавах радянської армії, демобілізувався 1946-го. Закінчив екстерном 7 класів середньої школи, в 1946–1949 рр. — театральну студію при театрі ім. Франка (Київ). 1949 р. виступив на відкритих партійних зборах театру ім. Франка, де тоді працював (це була кампанія боротьби з космополітизмом). Був обурений тим, що актори театру обмовляли своїх недавніх друзів і колег, а також тим, що за вказівкою «згори» редагуються п'єси класиків. Прозвучала фраза «Сталін для когось, може, і геній, а для інших — дурень»; директор надіслав звістку у МДБ ще до того, як засідання завершилося[2]. Бердника заарештували за звинуваченням у «зраді батьківщини», 1950-го року засудили за ст. 54-10 КК УРСР до 10 років позбавлення волі. Він відбував покарання на Півночі СРСР та в Казахстані. 1953-го засуджений у таборі за статтею 58-14 кримінального кодексу РРФСР до 10 років позбавлення волі. Двічі намагався втекти. 1955 року помилуваний завдяки «покаянню». Повернувшись до України, почав літературну діяльність, 1957-го став членом СПУ. Став популярним українським письменником-фантастом: до 1972 р. вийшло близько 20 його фантастичних романів і повістей. Великою популярністю користувалися також його статті й лекції з футурології. Основа творчості Бердника — сприйняття людини, але не як природної істоти, а космічної. Він звертається до концепції всепланетної ноосфери, в якій матрицюються інтелектуальні й чуттєві надбання віків. На цьому смисловому фоні розгортаються події багатьох творів Олеся. В них відбувається пошук сенсу життя, яке є не кінечним, а включеним в Нескінченність Всесвіту. У Всесвіті, за Бердником, відсутній кінець будь-чому, тому не може бути й кінця людині. У квітні 1972 в квартирі Миколи та Р. Руденків, де жив Бердник, під час обшуку співробітники КДБ вилучили роботу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» та дві друкарські машинки. 28 квітня 1972 Бердник оголосив голодування з вимогою повернути вилучене. Воно тривало 16 діб, він домігся зустрічі з першим секретарем ЦК КПУ Шелестом, який вибачився, але заявив, що «партійні органи не можуть втручатися в діяльність КДБ». 14 травня 1972 йому повернули друкарські машинки, але реклама виступів була ліквідована, його твори перестали публікувати. З 1974 Бердник домагався дозволу виїхати з СРСР.
Эпиграф к «Мцыри» взят Лермонтовым из Библии – «Первой книги Царств». По библейской легенде во время одной из битв Саул строго-настрого запретил своим воинам прикасаться к еде, пока враг не будет сломлен.
Но сын царя не слышал приказа и поел мёда. За непокорность правитель велел лишить юношу жизни. Ионафан возмутился и печально произнес: «Вкушая, вкусих мало меда, и се аз умираю». Эти слова и послужили эпиграфом к поэме.
Мёд можно рассматривать как некое благо, сладостное для души, счастье, за которое не страшно и умереть. Ионафан – сын непослушный, возмущен несправедливостью, ведь мед придал ему сил, которые так были необходимы в ходе боя. Он готов умереть ради капли меда, но не покорно, а с гордо поднятой головой.
Источник: Смысл эпиграфа к поэме Мцыри
