Образ Аси как олицетворение жизни в одноименной повести И. Тургенева Повесть «Ася» является одним из самых лирических произведений И. Тургенева. В нем он смог создать этот знаменитый образ «тургеневской» девушки: любящей, честной, искренней. Этот образ воплотился в лице главной героини повести – в образе Аси. Ася – это семнадцатилетняя девушка. Однажды в одном немецком городке она встречает рассказчика Н.Н. В самую первую их встречу Ася кажется герою «миловидной» девушкой. Но узнав ее немного лучше, он говорит: «Я не видал существа более подвижного. Ни одно мгновенье она не сидела смирно; вставала, убегала в дом и прибегала снова, напевала вполголоса, часто смеялась, и престранным образом: казалось, она смеялась не тому, что слышала, а разным мыслям, приходившим ей в голову». Ася – это еще совсем ребенок. Она дикая, неотесанная женскими руками девушка. Это, как считает рассказчик, следствие того, что она была наполовину крестьянкой, наполовину дворянкой. Сначала она воспитывалась матерью-крестьянкой, и только после ее смерти Асю забрал отец. Ася поражает нас своей живостью. Ей неважно отношение к ней людей, и она делает все, что ей придет в голову. Сначала она дикая козочка, скачущая по развалинам, потом – благовоспитанная барышня. «Что за хамелеон эта девушка!» - восклицает Н.Н. В Асе жизнь била ключом, и если она что-то делала, то она не делала это наполовину. И она не желала идти на поводу у своего разума. Поэтому, когда она полюбила, она полюбила всем сердцем. Ася влюбляется в Н.Н. И тот, как кажется, тоже симпатизирует молодой девушке. Однако если Н.Н. больше руководит разумом, то Ася – сердцем. Любовь бьет из нее ключом. Но эта любовь приносит Асе более страданий. Она вдруг меняется, тает на глазах, становится бледной и испуганной чего-то… Она предчувствует что-то темное и печальное. Ее схватывает лихорадка. Ася целый день пролежала дома, а ночью Гагин застает ее в слезах. Ася «заболела» любовью. Она ее одновременно и пугает, и делает счастливой. «У меня выросли крылья», - говорит она, - «да лететь некуда». Ася – как загнанная птица. Перед ней открыты просторы. Она может лететь куда угодно на крыльях любви… Однако, этому не суждено сбыться. Н.Н. не может принять любовь Аси. Он, стоящий духовно намного ниже этого дикого «ребенка», боится полудетской любви девушки. Он боится и самого себя. Ася понимает это. Но она не может так просто разлюбить Н.Н. Она просит брата увести ее подальше, и как можно скорее-скорее! Рано утром, на рассвете, она покидает город. Она сбегает от своей любви, потому что прекрасно понимает, что она может разрушить ее. Ася – это прекрасная девушка с не менее прекрасной душой. В ней жизнь бьет ключом. Она – дикая и неотесанная, почти что ребенок, но она ребенок к настоящей, искренней любви. Любви, которая может стать причиной и радости, и страданий.
Дядько Максим суворий, але чесний та турботливий. Саме це можна побачити читаючи розмову матері та дядька Максима. Яценко, відрізняється від інших героїв бійцівським характером. У молодості він сліл усюди «небезпечним забіякою» і виправдав цю характеристику: виїхав в Італію, де надійшов у загін Гарібальді. У бої з австрійцями Максим втратив ногу, одержав безліч поранень і був змушений повернутися додому, щоб доживати своє століття в бездіяльності. Дядько вирішує зайнятися вихованням Петруся. Йому доводиться боротися зі сліпою материнською любов’ю: він пояснює своїй сестрі Ганні Михайлівні, матері Петруся, що зайва дбайливість може ушкодити розвитку хлопчика. Дядько Максим сподівається виховати нового «бійця за справу життя». Це свідчить про те, що він дбайливий та рішучий.
Дядько Максим:чесний, відкритий, мужній, має бійцівський характер, суворий, розумний.
Объяснение:
В оповіданні «Максим Гримач» виклад ведеться від першої особи, це ніби розповідь людини, яка особисто знала персонажів. Такий прийом використовується в усіх творах «Народних оповідань». Зазвичай, ця особа — жінка, яка пригадує події, співчуває героям. Мова оповідача проста, народна, насичена порівняннями, повторами. Такий виклад надає зображуваному ліричного забарвлення, робить розповідь інтимною. Портрети героїв змальовані лаконічно, переважно у формі традиційних для народної творчості словесних образних означень, емоційних окликів і запитань. Так, наприклад, Катря — «дівчина доросла, а хороша та пишна, як королівна», а Семен — «уродливий парубок, хисткий, як очеретина, смілий, як сокіл». Старий Тримач постає як «повновидий, чорнобровий, чорноусий; а веселий, а жартовливий!»
Притаманними народній творчості є прикметникові означення, що використовуються в творі: «синій Дніпро, «зелений барвінок», «ніч темна-темна». Природа співзвучна з настроями й переживаннями героїв. Коли закохані були разом, «як любились із Семеном, місяць зійде — він і пливе до неї». Коли ж Катря, тяжко переживаючи загибель коханого, іде до Дніпра, «на самому березі верба — аж геть попустила віти на воду». Картини природи підсилюють драматизм ситуації, трагічність долі нещасної дівчини, емоційно впливають на читача. Це оповідання певним чином наближається до народної поезії, у якій образи природи зазвичай виступають не у вигляді розгорнутої картини, а у формі виразних, лаконічних, влучних порівнянь.
Бажання старого Гримача мати зятя вільного, не наймита, «щоб сам собі паном був, нікому не кланявсь — от якого!» примушує закоханих чекати, поки Семен стане вільним козаком, спроможним утримувати родину, мати власне господарство. Вирушаючи з іншими козаками в путь, він обіцяє Катрі, що, як «зацвіте перша вишня у твоєму садочку, закує сива зозуля — я припливу до тебе, припливу не наймитом — вільним козаком, Катре!» Однак не судилося дівчині дочекатися свого Семена. Під час шторму хлопець гине, так і не одружившись із коханою. Спересердя, не в силах стриматися, Катря вигукує: «Тепер уже вільний козак мій жених, тату! вільного собі зятя дождали!»
Символічним є те, що згорьована дівчина плете віночок із червоного та білого маку, адже в народній поезії цвіт маку пов'язаний з ідеєю молодості й краси, а також зі сном і смертю, про що свідчать фразеологізми української мови «як маків цвіт» — красива, гарна, «сісти маком» — загинути. Часто в українському фольклорі квіти маку означають пролиту кров.
Убравшись немов до шлюбу, Катря йде на берег Дніпра, де колись зустрічалася з коханим, і кидається в річку. В оповіданні немає маніфестації авторської думки, прямого засудження соціальних явищ тогочасної дійсності, однак зрозуміло, що саме вимушена розлука, викликана справедливим бажанням стати вільною людиною, не наймитом, стає на заваді шлюбу, а зрештою, і призводить до трагічної загибелі парубка.
Оповідання «Максим Гримач» є оригінальним художнім твором, викладеним у формі живої розповіді, що свідчить про глибоке й всебічне знання авторкою життя, звичаїв, традицій українського народу.