Артур Грей – головний герой повісті «Пурпурові вітрила», виходець із знатного роду, єдиний син Ліонеля і Ліліан Грей. З дитинства Артур ріс у величному замку, його батьки були невільниками свого високого становища, проте хлопчикові це було чуже. Він відрізнявся живою і мрійливою душею. Коли йому було вісім років, стало зрозуміло, що він схожий на лицаря або шукача пригод. Так, наприклад, побачивши картину розп’яття Христа, він вирішив зафарбувати цвяхи і кров на руках нещасного, бо вважав це неправильним. Його життя змінилася, коли у віці дванадцяти років він побачив картину з великим кораблем, що плив по хвилях. Він вирішив вирости і стати капітаном власного судна. Так все і сталося. Приблизно п’ять років він плавав з капітаном Гопом, який навчив його всім премудростям морської справи, а потім придбав свій трищогловий галіот під назвою «Секрет». Одного разу доля закинула Грея до берегів міста Лісс, поряд з яким розташовувалася село Каперни. Там, на вечірній рибалці, він випадково побачив сплячу дівчину і закохався в неї. Це була Ассоль. Дізнавшись від жителів села, що дівчина має славу, мало не недоумкуватої, оскільки з дитинства мріє про хороброго лицаря на кораблі з пурпуровими вітрилами, він вирішив її здивувати. Для цього Грей грунтовно підготувався, накупив достатньо червоного шовку, запросив музикантів і підготував своїх матросів до майбутньої зустрічі. Він розповів, що має намір одружитися на дівчині, так як це їхня доля. Уміння переходити від слів до справи, видавало в Артурі людину сміливу і надійну. Ассоль була щаслива, коли її мрія здійснилася. Вона анітрохи не сумнівалася, що все буде саме так. Так, Грей, ощаслививши дівчину, знайшов і сам щастя.
Объяснение:
По её речи можно сказать, что она женщина грубая, невоспитанная, жестокая. Это видно уже в первых сценах комедии, когда Простакова отчитывает крепостного портного Тришку. «Скот», «болван», «воровская харя» — так героиня называет несчастного слугу. Не лучше обращается она и с Еремеевной, няней Митрофана, которая отдала семейству Простаковых всю свою любовь и преданность. «По пяти рублей на год, да по пяти пощечин на день» — вот «награда» верной няне.
Перед Простаковой трепещут все, даже собственный муж. Он говорит с ней, «от робости запинаясь», как сказано в одной из ремарок. Только к сыну добра Простакова, только его называет «душенька», «сердечный друг».
Речь Простаковой меняется в зависимости от обстоятельств. Другими становятся даже обращения. Софью она сначала строго называет «матушка», «сударыня». Но когда выясняется, что Стародум жив и его племянница – богатая наследница, обращение к девушке меняется: теперь она для Простаковой «Софьюшка, душа моя».
Госпожа Простакова – человек грубый, несдержанный, самодур. Это обнаруживают не только лексические средства, но и синтаксические конструкции. В ее речи много побудительных предложений: «А ты, скот, подойди поближе… Так поди же вытащи его…» Употребляет героиня и вопросительные предложения, причём произносит их грубо и властно: «Что, что ты от меня прятаться изволишь?.. А ты сам разве ослеп?»
В финальной сцене Простакова в отчаянии. Это подчёркивают восклицательные предложения: «Погибла я совсем! Отнята у меня власть! От стыда никуды глаз показать нельзя! Нет у меня сына!»
В этот момент нам жаль героиню. Сын, которого она любит всей душой, отталкивает её. Таков результат «злонравия» Простаковой…
