Син зневаженої селянки-біднячки, Чіпка зростав у злиднях, в атмосфері недоброзичливості й ворожості. Він гостро переживав соціальну несправедливість. У житті йому зустрічалося небагато хороших людей: баба Оришка, дід Улас, Галя.
Найчастіше малого Чіпку ображали: батько покинув, мати лаяла й била, зриваючи злість за своє невдале заміжжя, тяжку працю та злидні. Доля не зглянулась і в подальші роки: землю відібрали, вигнали з земства. Прагнення помсти з’явилось у Чіпки ще в дитинстві. Проте особливо дошкульно вразило Чіпку те, що за право працювати на своїй землі чиновник з цинічною відвертістю вимагає у селянина хабара.
Саме в цю мить Чіпка втратив не лише ниву, а й віру в справедливість. У його серці знову закипіла ненависть, але, на жаль, не тільки до гнобителів та їх прислужників, а й до всіх людей. Це той психологічний момент, який проливає світло на його подальшу долю, пробуджує сліпе бунтарство зневаженої, обікраденої людини.
Своє горе, чорну безнадію Чіпка починає топити в чарці. Та й компанія для цього швидко знайшлась: Лушня, Пацюк, Матня. А від пиятики вже прямий крок до грабунку.
В романі глибоко вмотивовуються злочинні дії парубка. Болі змученої душі, кричуща соціальна несправедливість — ось що штовхнуло вчорашнього хлібороба, щасливого своєю працею, на шлях грабіжництва. Чіпка вважає ці вчинки відбиранням свого ж добра, привласненого багатшими і сильнішими.
Чіпці Варенику не вистачило сили волі протистояти руйнуванню свого життя. Він зрозумів, що гріховний шлях легший. Під впливом лихого «товариства» Чіпка опустився на саме дно життя.
Проте добро в його натурі на якийсь час перемогло. Він соромився свого давнього безпуття. А коли пішли розмови про земство, про вибори гласних, Чіпка закликає громаду захищати свої інтереси.
Останнім поштовхом, що зіпхнув правдошукача на стежку сліпої помсти, став наказ губернатора про виведення Чіпки з управи «по неблагонадежности». Грабунки, вбивства зводять нанівець його протест. Кров невинних людей страшним тавром заплямовує Чіпку. Із правдошукача він перетворився на страшного злочинця, коли очолив банду, убив сторожа, вирізав мирну сім’ю
Давным-давно школьные годы. Мы всем классом идем на реку Дему. На лодках переправляемся мы через Белую, на пологий ее берег. Все ближе великан-осокорь, не назовешь же попросту тополем это сказочное, в несколько обхватов дерево... Лодка подходит к осокорю, тень его листвы играет у нас на лицах, скрипит галька под днищем лодки. Разувшись, мы шлепаем ногами по холодной воде, пробегаем залитую солнцем Цыганскую Поляну, и вот уже прохлада обступает нас со всех сторон, и узенькие тропинки петляют между тонколистными поникшими ивами, меж прямыми черемухами, меж тонкими стволами рябин, оплетенных колючими ветвями ежевики.
– Урема, поемный лес... – поясняет Вера Ивановна, наша новая учительница литературы. – Знаете, – как говорится о ней у Аксакова?.. Вы любите Аксакова?..
остаться с Верейским мне не понять. Советую каждому прочесть это творение великого Пушкина!