Зав’язка роману починається з того, що Айвенго потайки в обличчі пілігрима повертається з хрестового походу. Незабаром його наздоганяє загін Бріана де Буагільбера, командора храмовників, що прямує на лицарський турнір. Зазначений турнір проходить в присутності принца Джона. Бріан де Буагільбер впевнено перемагає багатьох лицарів. Але раптово на арені з’являється новий лицар, щит якого прикрашений девізом «Позбавлений Спадщини». Він викликає тамплієра на поєдинок і здобуває перемогу. Як переможець, вибирає він королеву любові та краси, якої стає Ровена. На другий день лицар «Позбавлений Спадщини» перемагає вже за до таємничого Чорного лицаря. У нагороду Ровена повинна покласти на голову першого лицаря почесний вінець. Коли ж з нього знімають шолом, він падає, стікаючи кров’ю. У незнайомому лицаря всі дізнаються Айвенго. Короткий зміст оповідає, що принц Джон сприймає це як знак того, що Річард Перший отримав свободу. Тому він починає шукати прихильників, обіцяючи їм великі нагороди. Наприклад, Морісу де Брас він пропонує в дружини багату і знатну наречену леді рівний, яку названий лицар вирішує викрасти.
Незабаром на Седріка і його супутників (серед них був і поранений Айвенго) нападає загін розбійників, на чолі якого стоять Буагільбер і де Брас. Бранців відвозять в укріплений замок, де де Брас намагається завоювати прихильність леді Ровени, але вона відповідає йому рішучою відмовою. У цей час замок осаджує Чорний Лицар, який вже одного разу допомагав Айвенго. Короткий зміст описує, як він полонить де Брас і рятує Айвенго. Але при облозі замку гине Ательстан, наречений леді Ровени.
Наприкінці роману Айвенго читачі дізнаються, що Чорний лицар – це ні хто інший, як король Річард Перший. Зайнявши належне місце на престолі, він прощає принца Джона. Седрік в свою чергу дає згоду на весілля Айвенго і леді Ровени
Стихотворение было высоко оценено современниками поэта. А. В. Дружинин писал: «Когда погиб Пушкин, перенесший столько неотразимых обид от общества, еще не дозревшего до его понимания, – мальчик Лермонтов в жгучем поэтическом ямбе первый оплакал поэта, первый кинул железный стих в лицо тем, которые надругались над памятью великого человека. Немилость и изгнание, последовавшие за первым подвигом поэта, Лермонтов, едва вышедший из детства, вынес так, как переносятся житейские невзгоды людьми железного характера, предназначенными на борьбу и на владычество»
