Так, я цілком погоджуюся з думкою про те, що людина є доти людиною, доки вона не втратила здатність бачити, крім потворності життя, і його красу. Адже вміння побачити крізь хмари сонце, посміхнутися крізь сльози і знайти бажання жити — великий талант, який дається людині від Бога або досягається потужною роботою власної душі.
Ця думка стала з недавнього часу моїм стійким переконанням, що допомагає мені бути оптимістом і впевнено відчувати себе в будь-якій ситуації. Я почав замислюватися над тим, у чому ж причина успішності й неуспішності? Чому люди в однакових обставинах діють по-різному і світ сприймають по-різному? Чому хтось у дощі бачить оновлення, а хтось — лише бруд і мряку, хтось у поразках шукає зернини досвіду, а когось невдачі руйнують і пригнічують?
Міркуючи над цими простими і водночас буденними питаннями, зрозумів, що вся справа в самій людині, а не в обставинах. У тому, як реагує людина на все, що відбувається навколо неї і з нею, виявляється людська сутність, філософія її життя.
я так поняла это "Судьба человека " Шолохова. Если ты не читал(а),советую прочитать,меня лично сильно тронуло.
И так, к ответу
Вера в победу, желание увидеть сына,который тоже был военный.
Соколов узнал о том,что в дом с его женой и дочерьми попал снаряд и вся его семья погибла. Смыслом жизни для главного героя стало увидеть воюющего в другом полку сына( он мечтает о том как его сын жениться и у него появятся внуки). Ну и конечно же вера в победу над фашистской Германией. В последний день войны Андрей Соколов получает весть о гибели его последней родной души - сына. После войны смыслом жизни стал мальчик-сиротка, которого он взялся воспитывать, представят перед мальчишкой его отцом, вернувшимся с фронта.