"Джакомо Джойс" — це красива і незвичайна історія кохання. "Очі мої у темряві не бачать нічого, любове моя. Ще. Не треба більше. Темне кохання, темна втома. Не треба більше. Темрява". Оті короткі називні речення акцентують на почуттях. Вони прикривають і водночас відкривають завісу таїни людських стосунків, таємницю кохання. Кохання в оповіданні Джойса поступово трансформується, і читач не помічає, як історія кохання стає історією душі. Душа перебуває у постійному прагненні самопізнання і пізнання духу епохи. За основу оповідання Джойс узяв реальні спогади про свою закоханість в Амалію Поппер, приватним учителем якої він був. Тільки власні почуття могли надати оповіданню такої досконалості та інтимності звучання: "Вибігаю з тютюнової лавки і кличу її. Вона зупиняється і слухає мої слова про уроки, години, уроки-години; щоки її червоніють. Ні, ні, ні, не бійтеся!" Майстерність Джойса-письменника не перестає дивувати, відкриваючи дедалі нові грані його таланту. Жанр "Джакомо Джойса" важко визначити. У творі немає ні початку, ні кінця. Це наче приватний записник або щоденник, або етюд, або новела. У будь-якому разі невизначеність жанру аж ніяк не псує твору, бо основна увага звернена на почування, порухи душі, на уста: "Серце стомилося, воно в тузі. Хресна путь любові? Тонкі чуттєві таємні вуста: темнокровні молюски..." Певні метаморфози відбуваються і з сюжетом твору Джойса. Він складається 3 кількох взаємопов'язаних психологічних ліній. Це і розвиток стосунків двох закоханих, це і процес внутрішнього становлення героя, це і осмислення духовної атмосфери історичної доби і місця в ній особистості, це і сплетіння різних епох, і краса італійських краєвидів, і ще багато різних епізодів, які роблять твір Джойса незабутнім: "У пелені сирого весняного ранку пливе слабкий запах: аніс, волога тирса, гарячий хлібний м'якуш: і коли я переходжу міст Сен-Мішель, синювато-сталева весняна вода холодить серце моє. Вона плескає та лащиться до острова, на якому живуть люди від часів кам'яного віку. Іржавий морок у величезному храмі з мерзенною ліпниною. Холодно, як того ранку: тому що було холодно. Там, на сходинках головного прицілу простерті у тихій молитві священнослужителі". Усі ці дрібні сюжетні лінії, що розпалися як осколки великого свічада, насправді тісно поєднані між собою, бо не можна відірвати людину від історії, життя від культури, душу від епохи, як не можна одним порухом розірвати нитки, що з'єднують два серця, навіть якщо фізична розлука вже сталася. Роз'єднані, на перший погляд, сюжетні лінії новели насправді, на думку автора, мають точку перетину — людину та її свідомість. Ось тут і з'являється знаменитий термін Джойса — "потік свідомості", який передається через безсюжетні замальовки. Перед уявою читача проходять фрагменти, епізоди, миттєвості кохання, спалахи почуттів. Відсутня у творі Джойса і чітка характеристика героїв, опис їхньої зовнішності. Все передається через окремі деталі, натяки і недомовленості, що часом бувають красномовнішими, ніж довгі описи: "Хто? Бліде обличчя в ореолі пахучих хутр. Рухи її сором'язливі і нервові. Вона дивиться в лорнет. Так: вдих. Сміх. Злет вій". Герої оповідання майже не говорять. Все передається через окремі деталі, порухи вій, уст, доторки рук. Кохання і почуття не потребують слів і пояснень. Бо такою вона, на думку автора, і є істинна любов — легкою, невловимою, ніжною і сповненою магічної таємниці. Упродовж оповідання несмілива і трепетна закоханість героя змінюється. Джакомо відчуває силу свого духу, він ступив на "хресну путь любові": "У тумані старих звуків з'являється цяточка світла: ось-ось заговорить душа. Молодість проходить". Оповідання обривається. Письменник замовкає, але продовжує говорити його душа, продовжують жити фрагменти, наче осколки свічада намагаються створити одну цілісну картину.
Cочинение «Хлестаков и хлестаковщина»Образ Ивана Александровича Хлестакова - один из самых характерных и замечательных в творчестве Гоголя, "любимое дитя его фантазии". В нем сказалась страсть художника к гиперболе, преувеличениям почти гротескным, любовь к изображению "многосторонних" (в ноздревском смысле) характеров. И образ мыслей Ивана Александровича типичен для большинства героев Гоголя: алогичность, бессвязность его речей просто ошеломляют. И, конечно, с образом Хлестакова связана некоторая "чертовщина", налет фантастичности. Ну, действительно, не наваждение ли: солидный и опытный городничий принимает "фитюльку" за "значительное лицо". Мало того, весь город вслед за ним в припадке умопомрачения несет "ревизору" дань, умоляет о защите, старается "умаслить" этого ничтожного человечка. Сюжет комедии прост и гениален. Особая, гоголевская черта в нем - отсутствие со стороны мнимого ревизора каких-либо сознательных действий, чтобы обмануть чиновников. Он сам попадает в непредсказуемую ситуацию и ведет себя в соответствии с ней. Если бы Хлестаков был мошенником, глубина замысла исчезла бы Главное здесь то, что охваченные страхом чиновники сами себя обманывают ("сами себя высекли"). Но в такой ситуации на месте ревизора необходим человек, наделенный совсем особыми свойствами. Да нет, помилуйте. Свойства эти - самые обыкновенные. Ну, например, желание порисоваться, сыграть роль чуть повыше той, что человеку "предназначена". Ведь это же свойственно каждому из нас "хоть на минуту", по мнению Гоголя. Феерическая сцена вранья на приеме у городничего проявляет это качество героя с невиданной силой. Из служащего, который "только переписывает", он за несколько минут вырастает почти до "главнокомандующего", который "всякий день во дворец ездит". Хлестаков - гении вранья, он переживает свой звездный час. Гомерический размах ошарашивает присутствующих "тридцать пять тысяч курьеров" несутся во весь опор, чтобы разыскать героя, без него некому управлять департаментом. Солдаты при виде его "делают ружьем". Суп в кастрюльке едет к нему из Парижа. Во мгновенье ока, как сказочный джинн, он строит и рушит целый фантастический мир - мечту современного меркантильного века, где все измеряется сотнями и тысячами рублей. Речь Хлестакова отрывочна, он заговаривается, но скачет дальше во весь опор: "Да что, в самом деле? Я такой! Я не посмотрю ни на кого... Я говорю всем: "я сам себя знаю, сам. Я везде, везде...". Но что это? Все решится тоже как в сказке: "Как взбежишь по лестнице к себе на четвертый этаж..." Нет, нет, он уже опомнился: "Что ж я вру, я и позабыл, что живу в бельэтаже". Но сейчас его время. Он - герой-любовник, очаровывающий мать и дочь, зять городничего. Он - «значительное лицо», которому смиренно предлагают взятки. И с каждой взяткой Иван Александрович приметно меняется. Он входит во вкус. Он уже осознал себя в новой роли, и она герою по душе. Если у первого посетителя он застенчиво просит взаймы, оправдываясь: "в дороге издержался", то от Бобчинского и Добчинского он сразу требует: "Денег нет у вас?" И исчезает Хлестаков особенным образом. Это "фантасмагорическое лицо", "как лживый олицетворенный обман, унеслось вместе с тройкою бог весть куда" (Гоголь). Ведь это лишь мираж, призрак, порожденный нечистой совестью и страхом. Итак, что же такое "хлестаковщина"? Это воплощение желания сыграть роль повыше той, что тебе предназначена, но и воплощение пустоты существования. Ничтожество, возведенное в N-ную степень, "возникшая до высшей степени пустота", по удивительному выражению Гоголя. Да, прекрасен образ Хлестакова - великое создание Гоголя. Он весь вдохновение, полет. Это собрание многих качеств. В нем и маленький чиновник, и великий фантазер, и простодушный человечек, вдохновенно и счастливо лгущий. Но это и символическое, обобщенное изображение современного русского человека, "которой стал весь ложь, уже даже сам того не замечая". (Н.В. Гоголь).
ЗАДАНИЯ:1. «Воитель смелый, Мечом раздвинувший пределы богатых киевских полей».(Рогдай) 2. Морской залив (старое название).(Лукоморье) 3. Сказочное существо в образе женщины с длинными распущенными волосами и рыбьим хвостом.(Русалка) 4. Сын короля.(Королевич) 5. «Крикун надменный, в пирах никем не побежденный, но воин скромный.(Фарлаф) 6. Колдунья, которую любил в молодости Финн.(Наина) 7. Помещение, в котором пировал с друзьями князь Владимир.(Гридница) 8. Чародей, волшебник (синоним).(Колдун) 9. Имя главной героини поэмы.(Людмила) 10. Река, на которой стояла столица Древней Руси.(Днепр) 11. Имя злого волшебника, сила которого заключалась в бороде.(Черномор) 12. Имя «младого хазарского хана».(Ратмир) 13. Какой языческий бог свил «свадебный венец» Людмиле и Руслану.(Лель) 14. Богатырь, победивший бородатого волшебника.(Руслан).
Кохання в оповіданні Джойса поступово трансформується, і читач не помічає, як історія кохання стає історією душі. Душа перебуває у постійному прагненні самопізнання і пізнання духу епохи. За основу оповідання Джойс узяв реальні спогади про свою закоханість в Амалію Поппер, приватним учителем якої він був. Тільки власні почуття могли надати оповіданню такої досконалості та інтимності звучання: "Вибігаю з тютюнової лавки і кличу її. Вона зупиняється і слухає мої слова про уроки, години, уроки-години; щоки її червоніють. Ні, ні, ні, не бійтеся!"
Майстерність Джойса-письменника не перестає дивувати, відкриваючи дедалі нові грані його таланту. Жанр "Джакомо Джойса" важко визначити. У творі немає ні початку, ні кінця. Це наче приватний записник або щоденник, або етюд, або новела. У будь-якому разі невизначеність жанру аж ніяк не псує твору, бо основна увага звернена на почування, порухи душі, на уста: "Серце стомилося, воно в тузі. Хресна путь любові? Тонкі чуттєві таємні вуста: темнокровні молюски..." Певні метаморфози відбуваються і з сюжетом твору Джойса. Він складається
3 кількох взаємопов'язаних психологічних ліній. Це і розвиток стосунків двох закоханих, це і процес внутрішнього становлення героя, це і осмислення духовної атмосфери історичної доби і місця в ній особистості, це і сплетіння різних епох, і краса італійських краєвидів, і ще багато різних епізодів, які роблять твір Джойса незабутнім: "У пелені сирого весняного ранку пливе слабкий запах: аніс, волога тирса, гарячий хлібний м'якуш: і коли я переходжу міст Сен-Мішель, синювато-сталева весняна вода холодить серце моє. Вона плескає та лащиться до острова, на якому живуть люди від часів кам'яного віку. Іржавий морок у величезному храмі з мерзенною ліпниною. Холодно, як того ранку: тому що було холодно. Там, на сходинках головного прицілу простерті у тихій молитві священнослужителі".
Усі ці дрібні сюжетні лінії, що розпалися як осколки великого свічада, насправді тісно поєднані між собою, бо не можна відірвати людину від історії, життя від культури, душу від епохи, як не можна одним порухом розірвати нитки, що з'єднують два серця, навіть якщо фізична розлука вже сталася. Роз'єднані, на перший погляд, сюжетні лінії новели насправді, на думку автора, мають точку перетину — людину та її свідомість. Ось тут і з'являється знаменитий термін Джойса — "потік свідомості", який передається через безсюжетні замальовки. Перед уявою читача проходять фрагменти, епізоди, миттєвості кохання, спалахи почуттів. Відсутня у творі Джойса і чітка характеристика героїв, опис їхньої зовнішності. Все передається через окремі деталі, натяки і недомовленості, що часом бувають красномовнішими, ніж довгі описи:
"Хто? Бліде обличчя в ореолі пахучих хутр. Рухи її сором'язливі і нервові. Вона дивиться в лорнет.
Так: вдих. Сміх. Злет вій".
Герої оповідання майже не говорять. Все передається через окремі деталі, порухи вій, уст, доторки рук. Кохання і почуття не потребують слів і пояснень. Бо такою вона, на думку автора, і є істинна любов — легкою, невловимою, ніжною і сповненою магічної таємниці.
Упродовж оповідання несмілива і трепетна закоханість героя змінюється. Джакомо відчуває силу свого духу, він ступив на "хресну путь любові": "У тумані старих звуків з'являється цяточка світла: ось-ось заговорить душа. Молодість проходить".
Оповідання обривається. Письменник замовкає, але продовжує говорити його душа, продовжують жити фрагменти, наче осколки свічада намагаються створити одну цілісну картину.