Добро і зло, вірність і зрада, поетичне покликання і сіра буденщина зіткнулись у драмі-казці Лесі Українки «Лісова пісня», яка розповідає про красу людських почуттів і згубність духовного гноблення, про необхідність збереження гармонії між людиною і природою.
У ліс приходять люди, приносять свої клопоти. Голос Лукашевої сопілки пробуджує з зимового сну Мавку — «весна ніколи так ще не співала...» Дитина лісу і сільський хлопець закохуються. Перша дія — цвітіння їхнього кохання і одночасно це весняне буяння природи. На голос Лукашевої «веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти ».
У другій дії — зміліло озеро, «очерет сухопнелестить скупим листом». Природа в'яне. Почорнів жар маку. З останніми квітами та зжатим стиглим житом полягло й кохання Лукаша до Мавки. Тут ми бачимо, що роздвоєна душа юнака вагається — між поезією і прозою буття, мрією й буденністю.
На противагу Лукашеві, ніжна Мавка викликає у нас щире захоплення. «Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає», — ці слова найстисліше і найяскравіше виражають головну суть образу Мавки. Вогонь її кохання сильніший за смерть. Він допоміг їй вирватись із мертвого царства Того, що в скалі сидить. Кохання Мавка сприймає, як «огнисте дерево». У ніч першої зустрічі з Лукашем на її чолі палає зоряний вінок, а коли коханий зрадив, «всі зорі погасли в вінку і в серці». В останньому монолозі героїні безсмертя асоціюється з ясним вогнем, вільними іскрами. І, як віра й надія, знову спалахують вогні в її зоряному вінку.
Лукаш за зраду найчистіших своїх почуттів, за зраду любові тяжко покараний: Лісовик перетворив його на вовкулаку. Цей символічний епізод змушує нас задуматися про вічні моральні цінності: хто зрікся духовного життя, загасив у собі порив до прекрасного, той перестав бути людиною.
Проза життя знищує прекрасну мрію Лукаша, буденщина засмоктує, наче поліське болото. Проте мрію вбити не можна. Про це голосно співає сопілка у фіналі.
Справді, людина завжди може знайти в собі сили з будь-якої прірви свого падіння піднятися на височінь людського духу — через страждання, через усвідомлення своєї недосконалості, через самопізнання і добротворення.
Тульский мастер. Его внешняя характеристика довольно скудна: "косой левша, на щеке пятно родимое, а на висках волосы при ученье выдраны". Он один из трех мастеров, которым поручили создать изделие более удивительное, чем английская танцующая блоха. И эти три умельца подковывают блоху. А Л. делает гвоздики для подков. Образ Л. очень неоднозначный: и положительный, и иронически-негативный. С одной стороны, он очень искусный мастеровой, замечательный умелец. С другой стороны, он чрезвычайно забит, считает себя абсолютно незначительным существом. Англичане предлагают Л. остаться у них, но он отвергает это предложение. И здесь играет большую роль не только чувство патриотизма, но еще и неверие в возможность жить лучше, в человеческих условиях. Л. полностью забитое существо, которому даже в голову не приходит мысль о каком-то малейшем сопротивлении обстоятельствам. Жизнь его заканчивается трагично. Он заболевает и умирает безызвестным, никому не нужным, лишенный всякой заботы. Трагическая судьба Л. противопоставлена истории англичанина, приехавшего в Петербург вместе с ним. Того очень заботливо приняли в английском посольстве. Лесков отмечает, что безразличие к человеческой жизни - чисто русское качество. Погиб человек из народа, редкостный умелец с золотыми руками, и никто об этом не узнал. Важно заметить, что в описании Л. есть много комического. Этот искусный мастер был не только левшой, но и еще и косым. И это не помешало ему сделать невероятно тонкую работу, не заметную человеческому глазу
