Вірші про природу стали неперевершеними зразками пейзажної лірики, поет вміє не тільки побачити красу російської природи, а й передати її мінливість наповнити свої ліричні мініатюри глибоким філософським підтекстом: «Цей ось листок, що відсох і обірвався, // Золотом вічним горить в піснеспіві». Фет широко використовує яскраві деталі, конкретні прикмети пори року чи часу, які викликають певні асоціації, (таку техніку надалі використають Чехов і Бунін).
Колір і звук, зорові й слухові образи у вішах Фета доповнюють один одного, багатьом були незрозумілими такі визначення, як «дзвінкий сад», «румяна скромність», «таюча скрипка», «серце квітує», але таку єдність всіх людських почуттів проголосять своїм гаслом символісти.
Безмежну владу над героєм має й жіноча краса. Споглядання чарівного обличчя коханої жінки дарує йому не меншу естетичну насолоду, ніж нескінченне милування природою. На відміну від віршів про природу, вірші про кохання у нього позбавлені конкретності, вони привертають увагу насамперед глибиною передачі почуттів, найтонших порухів людської душі. Основний мотив інтимної лірики Фета – життєствердне почуття кохання, завжди світле і радісне. Одухотворена і людяна любов стає у нього осяйним святом. «Мовою кохання» говорять пахощі квітів, солов’їний спів, місячне сяйво, людина чує її, бо сама закохана: «Як не розквітнути всевидющому маю // При ріднім відблиску очей таких!» Але зустрічаються вірші, сповнені особливої ніжності та глибокого суму: «Сонця промінь межи хмар…», «Давні листи», «Ти відстраждала, я ж іще страждаю…». В них тема кохання пов’язана не тільки зі спогадами про неповторну втрату, а втілює всі тривоги і негаразди людського життя. Поет використовує символи згасання і смерті, заходу сонця, вечірньої зорі, чорної мли.
Алатырь
Бел-горюч камень Алатырь был явлен в начале времен. Его подняла со дна Молочного Океана Мировая Уточка. Алатырь был очень маленьким, потому Утка хотела скрыть его в своем клюве.
Но Сварог произнес волшебное Слово, и камень стал расти. Уточка не смогла его удержать и уронила. Там, где упал бел - горюч камень Алатырь, поднялась Алатырская гора.
Бел-горюч камень Алатырь - это священный камень, средоточие Знания Вед, посредник между человеком и Богом. Он и «мал и весьма студен", и «велик, как гора». И легок, и тяжел. Он - непознаваем: «и не мог тот камень никто познать, и не смог никто от земли поднять».
Когда Сварог ударял по Алатырю своим волшебным молотом, из искр рождались боги. На Алатыре был построен полуконем Китоврасом храм Всевышнего. Потому Алатырь - также алтарь, камень-жертвенник Всевышнему. На нем Всевышний Сам приносит в жертву Себя и обращается в камень Алатырь.
Согласно древним легендам, Алатырь упал с неба и на нем были высечены Законы Сварога. Так Алатырь связал миры -горний, небесный, и явленный, дольний. Посредником между мирами была также книга Вед, упавшая с неба, и волшебная птица Гамаюн. И Книга, и Птица - это тоже Алатырь.
В земном мире Алатырь явлен горою Эльбрус. Эта гора именовалась также - Бел-Алабыр, Белая гора, Белица. С Эльбруса-Алатыря стекает Белая река. Близ Эльбруса был в древности Белый город, здесь жило славянское племя белогоров. Алатырь связан с небесным миром, Ирием, Беловодьем, - то есть с раем, по коему текут молочные реки. Алатырь - это Белый камень.
С Эльбруса стекает река Баксан. До IV века н.э. она именовалась рекой Альтуд, или Алатыркой. Эти имена содержат корень «альт», что значит «золото» (отсюда - «алтын»). Потому Алатырь - это и волшебный камень, прикосновение которого все обращает в золото. Это и Золотая гора, гора Злато - горки и Святогора. Значит, Алатырь - это Святая гора.
Есть также камень Алатырь на Урале на Ирийских горах, откуда берет исток священная Ра-река. И у ее устья на острове Буяне также есть камень Алатырь, излечивающий от болезней и дающий бессмертие. Алатырь-горами именовались также Алтайские горы, Алатырь-островом назывался и Золотой остров Солнца в Северном океане.
Алатырь - не только гора, либо камень - это сакральный центр Мира. Он триедин, потому означает путь Прави между Явью и Навью, между дольним и горним мирами. Он двуедин - и мал, и велик, и легок и тяжел. Он - един, ибо в нем объединены все миры. Он непознаваем, подобно Прави. Это изначальный камень.