Январь. Тургенев в доме Плетнева на литературном вечере впервые встречает А.С. Пушкина. «Войдя в переднюю квартиры Петра Александровича. Я столкнулся с человеком среднего роста, который, уже надев шинель и шляпу и прощаясь с хозяином, звучным голосом воскликнул: «Да! да! хороши наши министры! Нечего сказать!» - засмеялся и вышел. Я успел только разглядеть его белые зубы и живые глаза. Каково же было мое горе, когда я узнал потом, что этот человек был Пушкин (…) Пушкин был в ту эпоху для меня, как и для моих сверстников, чем – то вроде полубога. Мы действительно поклонялись ему». На утреннем концерте в зале В.В. Энгельгардта Тургенев во второй раз видит Пушкина.
1.Городничий — убежденный взяточник,судья Ляпкин-Тяпкин,смотрите ль уездных училищ Лука Лукич Хлопов,Наверное, групповой портрет российского чиновничества 30-х годов XIX века не был бы полным без такого яркого персонажа комедии, как Хлестаков, которого принимают за тайного ревизора 2. Во главе всех стоит городничий,Ляпкин-Тяпкин — представитель выборной власти (“избран судьей по воле дворянства”). Поэтому он держится свободно даже с городничим, позволяет себе оспаривать его 3.Город в пьесе изображен глазами самих хозяев города. А потому мы знаем и о реальных улицах, на которых “кабак, нечистота”. Не пытаются чиновники ничего изменить и перед приездом ревизора: достаточно только приукрасить город и его присутственные места 4.Не пытаются чиновники ничего изменить и перед приездом ревизора: достаточно только приукрасить город и его присутственные места, поставить соломенную веху около мусорной свалки, чтобы было похоже на “планировку”, да надеть чистые колпаки на несчастных больных 5.Трепет перед начальством испытывает и смотрите ль уездных училищ Лука Лукич Хлопов, до смерти запуганный человек. “Заговори со мной одним чином кто-нибудь повыше, у меня просто и души нет, и язык как в грязь завязнул”, говорит он. А почтмейстер Шпекин не нашел себе лучшего занятия, как вскрывать письма. Об ограниченности этого “простодушного до наивности” человека говорит то, что именно из чужих писем он черпает свои познания о жизни 6. потому что думает что принадлежит к высшим кровям
Не знаю бачив ти це чи ні ? ( Брав з Інтернету ) Ліна Костенко… Ніжна й водночас сильна, принципова жінка з чоловічим характером, сталими принципами та поглядами на життя, яскрава й самобутня представниця незабутньої когорти «шістдесятників», лауреат Шевченківської премії (1987 р.). Народилася Ліна Василівна Костенко 19 березня 1930 р. в м. Ржищеві на Київщині в родині вчителів, 1936 року родина перебралася до Києва, де майбутня поетеса закінчила школу на Куренівці та ще школяркою очала відвідувати літературну студію при журналі "Дніпро", який редагував Андрій Малишко. Ці скупі дані біографічної довідки стануть хвилюючими поетичними мотивами, коли авторка згодом розповість у віршах про біженські дороги воєнних років і про "балетну школу" замінованого поля, по якому доводилося ходити, про перший, написаний в окопі вірш… У 1946 р.- опубліковані перші вірші Ліни. Після закінчення середньої школи молода поетеса навчається в Київському педагогічному інституті, а згодом - у Московському літературному інституті імені О. Горького, який закінчила 1956 року. На ті часи це була хороша школа, де бутони таланту розпускалися й ставали прекрасними квітами, щоправда, вже з гострими шипами. Ліна Костенко була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на рубежі 50-60-х років. Збірки її віршів «Проміння землі» (1957 р.) та «Вітрила» (1958 р.) викликали інтерес читача й критики, а книга «Мандрівки серця», що вийшла 1961 року, не лише закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім'я поміж визначних майстрів української поезії. Ці сміливі кроки в «літературотворенні» стали зеленим світлом для «церберів» радянської влади. Майстриня українського слова відчувала і напевне знала, що ще зовсім недовго вона зможе писати і видаватися вільно. І справді - збірка "Зоряний інтеграл" (1962 р.) була безжально розсипана ідеологічною цензурою і світу не побачила. Творчий розвиток Ліни Костенко — поетеси гострої думки і палкого темпераменту — не був позбавлений складних моментів: її поетичному слову було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями до 1977 р. Твори й навіть саме ім'я авторки зникли зі сторінок періодики. Це тоді були написані й "Берестечко", і роман у віршах "Маруся Чурай", за який вона 1987 року була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка, і вірші, що склали книжки "Над берегами вічної ріки" та "Неповторність". У 1963 р. разом із А. Добровольським Л. Костенко створила сценарій фільму "Перевірте свої годинники". У 1965 р., коли почались арешти української інтелігенції, Ліна Костенко підписувала листи протесту, а коли у Львові судили В. Чорновола та його друзів, вона була на процесі. Ліна Костенко — одна з тих, хто не втратив людської гідності в часи випробувань, і її шістнадцятирічне мовчання не виглядало як слабкість чи компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито: її принциповість і прямота настільки лякали й дратували представників влади, що вони з величезним задоволенням у будь-який іб примусили б її мовчати. Але Ліна Костенко мала таку велику популярність і любов читачів, що чиновники просто боялись її чіпати. Останнім часом мріє писати вірші не з політичним забарвленням, а "малювати птиць срібним олівцем на лляному полотні". Її творчість стала небуденним явищем сучасної української літератури, явищем, котре помітно вплинуло на весь її подальший розвиток. Поетеса стала почесним професором Національного університету "Києво-Могилянська академія", почесним доктором Чернівецького національного університету (2002 р.), лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О. Теліги (2000 р.). Її було нагороджено Почесною відзнакою Президента України (1992 р) та Орденом князя Ярослава МудрогоV ступеня у березні 2000 року, а от від від звання Героя України Ліна Василівна відмовилася, відповівши: «Політичної біжутерії не ношу!» Ось така вона – така, як є насправді, - наша Ліна Костенко!
