ответ:Колись на нашій землі була величезна рівнина, кінця-краю якій не було видно, укрита шовковистими травами, вічнозеленими смереками та ялинами, могутніми буками і яворами, берестами й тополями. Долиною текли потічки та річки, багаті на форель та іншу дрібну й велику рибу.
Володарем долини був велетень Силун. Коли він ішов, від його кроків здригалася земля. Розповідають, що Силун добре розумівся на ґаздівстві, мав безліч усякої худоби. Череди корів і волів, отари овець, табуни коней, стада буйволів і свиней паслися на толоках, бродили лісами. А птиці!.. Тисячі качок і гусей плавали в ставках, багато курей кудкудакали на фермах.
Цей ґазда жив у прекрасному палаці: з білого мармуру, з високими шпилями, які сягали аж до хмар. Палац був вибудуваний на груночку1, насипаному людськими руками. Було там стільки кімнат, що легко можна було заблудитися, а в помешканні — добра всякого! Уночі Силун спав у золотій колисці, вистеленій дорогими килимами. А вдень звик відпочивати в срібленому кріслі. На широкій долині слуги обробляли землю, вирощували хліб, за худобою доглядали, птицю годували. Люди мучилися, від зорі до зорі трудилися, багатство примножували, та не собі, а Силунові. Слуги й служниці жили не в палаці, а далеко від нього, у дерев’яних зрубах і землянках. Не хотів господар, щоб у світлицях смерділо гноєм чи людським потом. Ні чоловіки, ні жінки, ні літні люди, ані молодь не сміли покидати маєток Силуна й іти шукати іншої роботи, мусили жити й умирати кріпаками.
Поміж цієї челяді служив у Силуна один хлопець, якого звали Карпом Дніпровським. Він прийшов сюди від берегів Дніпра. Подався в мандри ще десятирічним хлопчиком: шукати щастя, бо батько помер, а мати жила бідно, і мусив їй чимось до Служив Карпо рік, другий, п’ятий. Як і всі, косив траву, орав і сіяв пшеницю та жито, ячмінь і овес, збирав хліб. Не тільки за себе працював, а й іншим допомагав, бо жалів слабих.
Объяснение:
Я был один дома и читал страшную историю про приведения. У меня перед глазами так и стояла картинка, изложенная на страницах книги. (Тёмно-синяя) ночь, пустынное кладбище, серые могильные плиты и (дикорастущий) колючий кустарник, одиноко ютящийся под покосившимся забором. Выключенный свет в моей комнате создавал ещё более (животрепещущую) атмосферу и я погружался в историю, проникаясь её таинственностью и мрачностью. Мне казалось, что жуткие призраки мечутся по моей комнате, завывая и пугая до чёртиков. Перелистывая (бледно-жёлтые) страницы, я с трепетом ожидал новых поворотов сюжета и переживал за судьбу главного героя. Мне даже стало мерещится, что моя лёгкая занавеска на окне вовсе и не занавеска. Она колыхалась в воздухе (прозрачно-белыми) складками точно как призрак. А открытое окно скрипело под ветром, плача (потусторонним) голосом. Я понял, что уже укрылся одеялом с головой. А история в книге никак не прекращалась, рассказывая мне о загадочных (ясновидящих), одиноких прохожих и старых домах. Где-то там (близлежащие) леса хранили жуткие тайны, от которых холодок бежал по спине.
И тут, совершенно неожиданно, дверь в мою комнату громко распахнулась, стукнув ручкой по стене. Я вскрикнул и выглянул из-под одеяла, опасаясь увидеть в двери один из тех призраков, о которых читал. Но в дверях стояла мама. Я сразу успокоился и даже рассмеялся - и как я мог в такое поверить? ответив, что скоро выйду поужинать, я отложил книгу. Пройдя по (тёмно-зелёному) ковру к двери, я пошёл на кухню. Только один вопрос волновал меня. Разве мама не должна была вернуться домой только завтра?...