Мать рассказчика родилась в Соломбале (историческом районе Архангельска). У его деда Ивана Михайловича была мастерская по пошиву парусов. В мастерскую часто захаживали моряки, но мать рассказчика была девушкой скромной и строгой и, если не работала, то сидела у окна с книгой. Все уважали её и звали по имени и отчеству — Анной Ивановной.
Однажды в мастерскую зашёл «бравый мурманский штурман», увидел Анну Ивановну, но знакомиться с девушкой при отце не посмел. На следующий день сестра девушки, «модница и любительница ходить по гостям», рассказала, что танцевала с красавцем-штурманом, который говорил только об Анне Ивановне. Девушка, однако, и слышать о штурмане не хотела.
Вскоре Ивана Михайловича навестил знакомый капитан. Он передал Анне Ивановне конверт с фотографией мурманского штурмана. Сначала девушка рассердилась, но потом смилостивилась и всё лето смотрела на эту фотографию. Осенью, когда кончилась навигация, штурман вернулся из плаванья, познакомился с Иваном Михайловичем и вскоре женился на Анне Ивановне.
Жил штурман в Архангельске, в маленьком домишке с низенькими, словно каюты, комнатками. По стенам, на полочках стояли модели кораблей, а с потолков свисали резные деревянные птички.
В первые после замужества годы Анна Ивановна ходила в плаванье вместе с мужем. Потом у неё родилось двое детей — рассказчик и его сестра — и женщина стала ждать мужа дома.
Из-за местных суеверий, детей до года в Архангельске не фотографировали, не рисовали и даже зеркало им не показывали, поэтому рассказчик не знает, как он выглядел в раннем детстве. Сфотографировали его после года жизни.
Такое чудышко толстоголовое в альбоме сидит, вроде гири на прилавке.
Рассказчик любил засыпать у матери на коленях и слушать протяжные песни. На людях Анна Ивановна не пела, только когда одна оставалась или на лодке в море выходила.
Отец рассказчика проводил в плаваньях всю навигацию, поэтому дети радовались, когда он был дома, рассказывал и пел им про море. Рассказчика отец часто водил пароходы смотреть. Мальчику нравилось бывать в машинном отделении, а вот «громоносного» пароходного гудка он боялся и начинал реветь.
Осенью, когда начинались шторма, Анна Ивановна не знала покоя — тревожилась о муже. В такой же тревоге жили и остальные жёны моряков. Соберутся именины или свадьбу праздновать, увидят, как рамы подрагивают от сильного ветра, и сразу веселье от них уходит.
Осенью в Архангельск приходили кемские , и в дом рассказчика являлись гости. В тех местах людям часто за глаза давали прозвища. Однажды в гости пришёл «почтенный капитан» по прозвищу Мошкарь, а рассказчик взял и назвал его по прозвищу.
В детстве рассказчик часто так впросак попадал. Лет в пять побывал он на свадьбе, и так ему понравилось, что он окликнул жившего на их улице богача по прозвищу и заявил, что женится на его полуторалетней дочке.
Несколько лет рассказчик прожил в деревне Уиме, где вместе с сестрой нянчил соседскую шестимесячную девочку — качал её в подвешенной на пружине зыбке так, что девочка переворачивалась вверх тормашками.
Весной взрослых часто не было дома. Дети боялись проходящих через деревню странников и запирались в одной избе, а чуть что — прятались по углам. Боялись и «орды», живущей в лесу. Пойдут за морошкой, увидят чёрный пень и пугаются. А орда на самом деле маленькая, пёстрая и людям не показывается.
В конце зимы, когда все жители деревни отправлялись корабли ремонтировать, дети собирались в избе и играли в свадьбу, песни пели, угощали друг друга. Старики за это ругались — шёл великий пост.
О своём раннем детстве рассказчик слышал от мамы и тётки, остальное помнит сам.
Ко всему, что глаз видит и ухо слышит, были у нас, у ребят, присказки да припевки. И к дождю, и к солнцу, и к ветру, и к снегу, и к зиме, и ко всякой ползучей букашке, и летучей птице.
Увидев стаю ворон, ребята кричали: «У задней вороны пуля горит!». Они были уверены, что суматоха в вороньей стае начиналась именно из-за этих слов — ни одна ворона не хотела лететь задней.
Отец рассказчика хорошо рисовал. Он нарисовал и подарил сыну на Новый год азбуку, по которой тот и выучил все буквы. Весной выученное за зиму писали на гладком береговом песке.
Затем рассказчик пошёл в школу. Учиться он не любил, потому что в школе не рассказывали ни о море, ни о родном крае. Насколько «казённая наука» не давалась рассказчику, настолько интересно ему было всё, что он видел в море и слышал о нём
Джек Лондон — один із найвідоміших американських письменників. Його твори надзвичайно цікаво читати. Мабуть, це тому, що автор багато чого побачив і пережив у своєму житті. Майбутньому письменнику змалку довелося тяжко працювати. Наприклад, з десяти років він розвозив газети, потім була робота на консервній фабриці, у пральні, в котельні. Взагалі, Джек Лондон випробував себе у багатьох професіях. Він був матросом, репортером, навіть золотошукачем Герої творів Джека Лондона схожі на нього — порядні, сильні та мужні. Саме таким є головний герой оповідання "Жага до життя". Разом з другом він повертається додому після вдалих пошуків золота. Проте доля та сувора північна природа випробовують товаришів на міцність. Один із них, Білл, не витримує цього. Він забирає свою частку золота, залишає приятеля в біді та йде геть. Нелегко доводиться головному герою. Перемагаючи біль у вивихнутій нозі, він іде далі, долає голод і холод, виходить переможцем у поєдинку з вовком. Величезна любов до життя, бажання жити керує ним.
Ім'я героя невідоме. Проте це справжня людина, мужня й відважна. А ще — порядна. Дорогою головний герой натрапив на останки Білла. Почуття власної гідності не дозволяє йому взяти золото загиблого.
Це оповідання змушує читачів замислитись над сенсом людського життя, над поняттями "дружба", "товариськість", "зрада".
Я вважаю, що сенс життя полягає в тому, щоб прожити свій вік гідно, допомагати іншим у тяжку хвилину. Людина не повинна вчиняти нічого, за що потім їй було б соромно
Почуваю, що перегляд та доповнення у повісті, яка витримала вже кілька видань, несподівані і потребують деякого пояснення. Основний психологічний мотив етюда — це інстинктивний, органічний потяг до світла. Звідси душевна криза мого героя і її розв'язання. І в словесних, і в друкованих критичних увагах мені доводилось натрапляти на заперечення, видимо, дуже ґрунтовне: на думку тих, хто заперечує, цього мотиву нема у сліпонароджених, які ніколи не бачили світла і тому не повинні почувати, що позбавлені того, чого зовсім не знають. Ця думка не здається мені правильною: ми ніколи не літали, як птахи, проте всі знають, як довго відчуття польоту супроводить дитячі й юнацькі сни. Мушу однак признатися, що цей мотив увійшов до моєї роботи, як апріорний, підказаний лише уявою. Аж через кілька вже років після того, як мій етюд почав виходити окремими виданнями, щаслива нагода дала мені під час однієї з моїх екскурсій можливість безпосереднього . Постаті двох дзвонарів (сліпий та сліпонароджений), що їх читач знайде в розд. VI, відмінність їх настроїв, сцена з дітьми, Єгорові слова про сни — все це я занотував у своїй записній книжці просто з натури, на вишці дзвіниці Саровського монастиря Тамбовської єпархії, де обидва сліпі дзвонарі, може, й тепер ще водять одвідувачів на дзвіницю. Відтоді цей епізод — на мою думку, вирішальний у зазначеному питанні — лежав на моїй совісті при кожному новому виданні мого етюда, і тільки те, що трудно братися знову до старої теми, заважало мені ввести його раніше. Тепер він становить найістотнішу частину додатків, що увійшли в це видання. Інше все виникло попутно, бо,— раз порушивши колишню тему,— я вже не міг обмежитися механічною вставкою, і робота уяви, що потрапила в давнішу колію, природно відбилася і на суміжних частинах повісті.
25 лютого 1898 р.
пьска какаха
пьска какаха
пьска какаха
пьска какаха
пьска какаха
пьска какаха
пьска какаха
пьска