ответ: на этой картине мы можем наблюдать двух людей: внука(возможно) и дедушку. Они разговаривают на какую-то интересную для них тему, и судя по всему внук задал вопрос и дед отвечает.На заднем фоне мы видим дом, на пороге которого стоят люди, которых не пускает мужчина средних лет. Слева (для нас) мы видим большое развесистое дерево, на котором осталось мало жёлтых листов. Это значит что сейчас на картинке осень. Одет дедушка в тюбетейку,пиджак,военные сапоги и штаны. Мальчик одет в клетчатую черно-красную рубашку, джинсы с ремнем и в кеды.
Объяснение: получилось немного длинновато, но зато развернуто
Алегоричний образ коня Шептала (за оповіданням Володимира Дрозда "Білий кінь Шептало")
Шкільний твір
В короткому оповіданні "Білий кінь Шептало" Володимир Дрозд зумів порушити глибокі соціальні проблеми, які хвилюють кожну особистість, схильну до самоусвідомлення і самовираження.
Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.
Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око.
Таким чином, автор створює досить поетичний образ коня (читай: особистості), який прагне свободи, але залишається в неволі, хоче самовиразитися, але, скутий сірим буденним життям, залишається серед натовпу, дозволивши собі лише один день вільного життя.
Объяснение:
а затем барыня решила выдать Татьяну замуж за некого Капитона Климова, который являлся в её доме сапожником, горьким пьяницей. Татьяна поначалу боялась даже дмать об этом. но Капитон придумал коварный план. он знал, что Герасим терпеть не может пьяных людей. так и порешили. Татьяна прикинулась пьяной для того, чтобы Герасим её разлюбил. Герасим видел её, сначала заулыбался, замычал, а потом присмотрелся, видит Татьяна шатается, и догодался, что она пьяна. Герасим толкнул ее к Капитону и ушел. После этого Капитон и Татьяна поженились и уехали алеко в деревню, потому что Капитон окончательно спился