ответ: славе: к известности я отношусь, как штирлиц: надел чужой мундир, играю с вами в то, что творчеством занимаюсь, смыслы произвожу, и думаю: лишь бы не раскусили.
о фальши: я не люблю современный подход к театру как к кафедре, где сеется разумное, доброе, вечное. и как к месту, где много фальшивого не только в существовании, но и в оценке ценностей, в подаче этих ценностей, в системе координат, которые пропагандируются. то есть театр — как место, где не автор царит и выражает свою индивидуальность, неповторимость своего мышления, а место, где люди пытаются подстелиться под массовый или относительно массовый вкус.
о смысле: театр — это не кафедра, это игра, здесь нет норм. и злость тех людей, которые меня обвиняют в отсутствии профессионализма, как раз основана на вере в необходимость правил: а где у вас содержание, а где смыслы? я могу ответить: успокойтесь, их нет. пустота. зияющая дыра вместо смыслов. < > я уверен, что содержание не закладывается в самом произведении искусства, в нем есть механизмы порождения смыслов, а сами смыслы возникают в головах у зрителей.
о зрителях: я в принципе люблю зрителя: для меня это часть театра. мне интересно даже его сопротивление. более того, оно зачастую даже интереснее приятия: чем сильнее спарринг-партнер, тем лучше. убедить изначально недоверчивый зал, заставить его жить происходящим на сцене – это всегда победа.
о восприятии: вы заходите на эскалатор, если он стоит, то тело начинает жить так же, как будто это движущийся эскалатор. психика не может приспособиться и не может приспособиться – сбивается восприятие. зритель, который регулярно ходит в театр, у него накатанное восприятие. < > зачастую цель всяких актуализаций и преобразования классики – просто обновить, сбить восприятие классического текста и заставить людей работать мозгом.
о троллинге: я, например, воспринял спектакль кшиштофа варликовского «(а)поллония» как дико антисемитский. меня потом долго убеждали, что это не что иное, как провокация, потому что режиссер спектакля – еврей, гей, абсолютно свободный человек мира. осознание этого расширило мои границы понимания театра. ведь и моя в том, чтобы человека, пришедшего в зал, как-то задеть, зацепить, поцарапать. я замаялся объяснять, что «идеальный муж» – тоже троллинг. его примитивность намеренная, она должна раздражать эстета и интеллектуала. так тебе и надо, эстет, раздражайся.
об иллюзиях: я человек, у которого строго разграничены моральные понятия — я достаточно хорошо знаю, что хорошо, а что плохо в жизни. именно поэтому я не боюсь путешествий в темные глубины человеческой души и нашей жизни, потому что понимаю, что они меня не замажут, не исказят моего понимания добра и зла. а вот люди, которые настоятельно требуют света в конце туннеля, явно испытывают неуверенность в присутствии этого света в себе и боятся, что тьма их поглотит.
о цензуре: возможно ли запрещать в искусстве? конечно же, нет. я, например, считаю, я давно формулирую мысль о том, что творчество – это тоже храм. вот есть религиозные храмы < > . есть храмы иного свойства: это театры, это книги, это книжные магазины, это концертные залы. это та территория, где богом является творческая свобода, индивидуальность как важнейшая ценность цивилизации
объяснение:
ответ:
головні герої поеми «давня казка» — поет та лицар бертольд. дія відбувається ніби поза часом, але ми підсвідомо вважаємо усе описане ситуацією, що мала місце у давнині: ще б пак, лицарі, прекрасна , військові походи… але занурюючись у сюжет, ми забуваємо про те, що описані події не втратили своєї актуальності і дотепер. авторка окреслює головний конфлікт поеми: це суперечності між поетом, який виступає ніби узагальненим образом поета як такого, співця краси природи, виразника народної думки, і лицарем бертольдом, який уособлює узагальнений тип правителя, ласого до грошей та статків, приземленого, амбіційного, несправедливого.
дійшовши таких висновків з прочитаного, розкривши той прихований зміст, те широке узагальнення, на основі якого побудувала леся українка свою поему, ми розуміємо, що «давня казка» має місце і в xxi сторіччі… згадаймо часи срср (адже це було так зокрема репресії, яких зазнавали діячі культури та літератури, журналісти і вчені. хіба це не поети, ув’язнені злим лицарем? поет не боявся ув’язнення, адже знав, що його вільні думи-чарівниці , його нащадки та послідовники його магічному слову і далі поширюватись світом, нести не лише красу мистецтва, а й ідеї справедливості, рівності. так само й громадські діячі xx сторіччя не соромились та не боятись висловлювати свою думку, знаючи, що правда переможе; навіть якщо прийдеться віддати за неї життя, — їхня справа не марна.
ми пам’ятаємо цей непростий період в нашій історії і шануємо людей, які показали себе сміливими борцями за свободу. але чи зникла ця проблема зараз? вже постала «правда нова», яку ніби пророкувала нам видатна поетеса? це непросте питання. адже в нашій країні немає утисків з боку влади щодо журналістів, письменників, поетів. кожен може вільно висловитись, навіть якщо його позиції не збігаються з чиєюсь думкою… це на поверхні, але мені здається, що проблеми все-таки залишились… кілька років тому в україні було проведене і отологічне опитування серед працівників змі, в якому спитали, чи впливає політика редакції на думки, висловлені в дописах журналістів. і близько сорока відсотків відповіли, що впливає… на мою думку, причиною цього є не тільки «неправильна» політика редакції, а й спосіб мислення людей: ще й досі, а не побоювання з приводу висловлення своїх думок, підсвідомо ще боїмось сказати бодай слово всупереч. я сподіваюсь, що з часом такий спосіб мислення, такий спосіб поведінки зміниться. та він і зараз змінюється, тож часи правди нової, мабуть, не за горами…
нещодавно я дізнався, що за звичайними для нас речами (телебачення, радіо, газети) ховаються цілі наукові галузі: психологія, соціологія, правознавство досліджують феномени, пов’язані зі змі. кажуть, що журналісти не стільки відображують громадську думку, скільки творять її. і добре, якщо це поет з «давньої казки», який закликає людей до боротьби за справедливість. але часто журнали та телебачення впливають на нас не зовсім позитивно. крім того, я також дізнавався про важливе поняття «інформаційної безпеки» та «інформаційного нападу» — коли відбувається спеціально зорганізований інформаційний вплив на глядачів… виходить, коли спала боротьба між «правителями» та «поетами», загострилась боротьба між самими «поетами»?
всі ті процеси, що мають місце в річищі впливу змі на людей, приховане протистояння чи тиск політики на журналістику — дуже складні і ми не можемо зовні їх осягнути, а відтак не можемо й знайти шлях розв’язання багатьох проблем. але існують науковці: психологи, соціологи, правознавці та й просто і громадські діячі, які займаються і займатимуться цими проблемами. тож розраховуємо на їхню компетентність та на нашу власну обачливість і чесність перед собою. тоді, можливо, часи «нової правди» настануть дуже скоро.
