Наблюдая за заоконной суетой, часто теряешь ощущение времени и пространства. Кажется, что воздух вокруг вот-вот превратится в кисель. А затем, покачнувшись затвердеет, подобно смоле, а ты так и останешься сидеть в задумчивой позе. Но уже не сможешь пошевелиться, и будешь больше напоминать препарированную бабочку, нежели человека. А мысли будут двигаться, меняться, перетекать из одной в другую. Целый океан мыслей. Очень жаль, что нельзя стопорнуться и продумать каждую из них в отдельности, стерильно и безэмоционально. Чувствуешь, как мир начал двигаться в унисон с твоим дыханием? Ловить каждое изменение твоего тела? Додумался, мать его! И раздосадованный собственными выводами, чувствующий себя как подросток, обсмотревшийся "Матрицы", вскакиваешь Нет. Мир все так же реален, как и прежде. Он угрюм и статичен. А вот ты ... Нет. Если подумать, то человек может додуматься до чего угодно, поверить и осуществить задуманное. Если угодно, дать волу тому внутреннему дураку со связкой осколочных гранат в руке. И ни на секунду не задуматься "А вдруг рванет?". И с наслаждением рвануть за кольцо. И совсем не важно, какие слова слетят с уст в этот момент. В любом случае это будет не акт протеста, не теракт во славу кого бы то ни было. Это для себя. Это не потому что страшно или больно, а просто так хочется... Просто иногда людям нравится умирать, и ничего с этим не поделаешь. И даже те чувства, которые толкают на написание подобных этюдов, чем-то близки к желанию саморазрушения. Это вовсе не попытка осуждения, и не приветствие, в духе "Давай, друг, выпусти себе мозги! Аллилуйя!". Это всего лишь банальное желание разобраться в тайных смыслах самоубийства, как приближения этого призрачного диалектического момента. Смерть. Итог, конец всего сущего... Или просто переход кадра, как в старом фильме. Этого я, увы, не знаю. Я всего лишь рисую словами. Я не даю рецептов со 100% результатом. А просто даю намек, если угодно, повод задуматься, взвесить, прикинуть. Один из шести? Как пошло! Пилюли намного приятнее. Ням-ням, и ты уже гоняешься за ангелами на небесных колесницах. И то вряд ли. Таким на Небесах не рады. Вот только тем немногим, кто тебя любил там, на земле, ты уже не расскажешь как это классно. А они с покрасневшими от слез глазами будут забрасывать твое тело землей, и еще долго не поверят, что тебя уже нет. Подумай, стоит ли приближать и так неминуемую бесконечность? Или может насладиться этой недолгой, наполненной дерьмом до краев жизнью? Ощутить череду взлетов и падений, моментов радости и отчаяния. До предела, до последнего вздоха. Взять все. А потом просто отпустить тормоза и уйти. Без боли. Без сомнений. Без сожалений о том, что не успел. Уйти легко и свободно, ощутить легкий свежий бриз на своем лице. И услышать пение ангелов, потому что временами хочется верить в то, что там за чернотой что-то есть.
Гріх — помилка, яку допускає людина у процесі своєї життєдіяльності, відступ від істини, поганий людський вчинок,який часто призводить до жахливих наслідків.кожна людина в своєму житті робить помилки від самого народження, кожна людина грішна. Безгрішних людей не існує і, щоб здобути душевний спокій, людям треба визнати цей факт. Кожна людина у своєму житті робить помилки, але далеко не всі їх визнають і за можливостю виправляють. Завдання людини — триматися шляху істини і життя, попри всі негаразди.Із самого початку юний і чистий Доріан Грей опинився між двома протилежними ідеями: «чистого мистецтва» художника Безіла та вченням лорда Генрі, який бачив мистецтво в самому собі. Але, на жаль, «митець власної душі» та «митець власного життя» не помічали душ інших людей, вони прогледіли й душу юного красеня. Учень заперечив теорії своїх наставників і як наслідок — у пізнанні життя став злочинцем, а для себе — власним душогубцем.Урешті-решт сам герой зрозумів, до чого доводить нехтування мораллю: «Смерть власної душі в живім тілі». Руйнівні сили, які впустив у свою душу Доріан Грей, знищили і його тіло. Тож коли він кинувся з ножем на портрет, то убив самого себе.У романі багато блискучих парадоксів: «Доброго впливу взагалі не існує», «Сумління — це страх», «Життя — це лише нервові волокна і клітини мозку» тощо. Але в порівнянні зі страшними змінами, що сталися на портреті, вони втрачають свою привабливість і стають марними. О. Уайльд, почавши із заперечення моралі в мистецтві, закінчив запереченням її заперечення. І в цьому теж полягає парадокс письменника. Він дійшов висновку про те, що саме мистецтво є найвищим людським сумлінням, непідкупним і незнищенним. Доріан покараний лише тоді, коли піднімає руку на прекрасне — на витвір мистецтва. Відомо, що мистецтво як втілення прекрасного є вічним, тому й гине герой, вчинки якого є аморальними й страшними.Фінал роману досить символічний. Портрет стає суворим суддею вчинків Дорі- ана Грея. Подальші зміни такі значні та страшні, що Грей більше не може бачити свій портрет і намагається позбавитися його. Та виявляється, що він знищує не власне зображення, а себе самого.Після смерті героя портрет знову став таким, як раніше, він неначе «відродився». Це є прекрасним свідченням того, що справжня краса існує поза теоріями. Тому портрет — один із головних персонажів роману. Він є магічним дзеркалом, що висвітлює сутність буття. Портрет, наче рентген, показав хворобу, знищив її та засяяв новими фарбами.О. Уайльд колись сказав: «Кожна людина бачить свої гріхи в Доріанових» ,тож ми можемо тільки вчитися на помилках героя,відчувати те що він,думати про наслідки та залишати в собі ті переживання героя,щоб надалі рости духовно та збагачуватися ,а не морально розкладатись
Твір на тему «Гроші в нашому житті»Колись перед людиною постала проблема. Як вимірювати цінності матеріального світу? Як оцінити працю та вартість вкладу людини у загальний добробут? Тоді людина винайшла гроші.Як і більшість людських винаходів, гроші – це велике добро та велике зло водночас. Спершу розглянемо їхні позитивні риси. За до грошей людина може забезпечити себе житлом, їжею, одягом та іншими необхідними речами. Їй не потрібно все робити самій. Так, програміст виконує свою роботу, яка йому до душі, а одяг та їжу купує в кравця та повара.Коли людина має багато грошей, в неї так само багато можливостей: подорожувати, навчатися в кращих університетах, покращити свою зовнішність за до пластичної операції тощо.Саме тому, що гроші забезпечують численні потреби, багато людей вирішують, що для життя потрібні лише гроші. І вони присвячують своє життя матеріальним цінностям. Гроші поступово затьмарюють їхній розум. Потрібно заробити більше, працювати без відпочинку… А ось є нагода «обдерти» ближнього! Треба скористатися цією нагодою, адже вона вигідна!Людина заради грошей іноді стає здатною на злочин, здатною ризикувати здоров’ям, щастям, волею заради грошей. А родина, кохання, дружба, доброта, порозуміння з оточуючими людьми – все це відсувається на задній план. Або ж взагалі відкидається. Спитаєш: навіщо? Відповість: так гроші потрібні! Оце хочу купити, оце та оце. Адже у всіх воно є! Або навпаки, цього ще ні в кого немає…А тепер спитайте того, хто втратив через гроші здоров’я або сидить у в’язниці, чи варті були гроші їхніх втрат. Він скаже: ні, але тоді я про це не подумав…Люди забувають, що гроші є благом, коли вони служать людині, а не навпаки. Гроші мають бути для людини, а не людина для грошей! Людині даний не один лише матеріальний світ. Є також світ духовних цінностей. Світ доброти, віри, моральних принципів, кохання та поваги до інших. І я вважаю, що ці два світи рівноцінні. Неможливо в суспільстві прожити без грошей. Але зосередитися на самих грошах - це все одно, що відрубати собі одну руку або вкоротити життя наполовину.
Чувствуешь, как мир начал двигаться в унисон с твоим дыханием? Ловить каждое изменение твоего тела? Додумался, мать его! И раздосадованный собственными выводами, чувствующий себя как подросток, обсмотревшийся "Матрицы", вскакиваешь
Нет. Мир все так же реален, как и прежде. Он угрюм и статичен. А вот ты ... Нет. Если подумать, то человек может додуматься до чего угодно, поверить и осуществить задуманное. Если угодно, дать волу тому внутреннему дураку со связкой осколочных гранат в руке. И ни на секунду не задуматься "А вдруг рванет?". И с наслаждением рвануть за кольцо. И совсем не важно, какие слова слетят с уст в этот момент. В любом случае это будет не акт протеста, не теракт во славу кого бы то ни было. Это для себя. Это не потому что страшно или больно, а просто так хочется... Просто иногда людям нравится умирать, и ничего с этим не поделаешь.
И даже те чувства, которые толкают на написание подобных этюдов, чем-то близки к желанию саморазрушения. Это вовсе не попытка осуждения, и не приветствие, в духе "Давай, друг, выпусти себе мозги! Аллилуйя!". Это всего лишь банальное желание разобраться в тайных смыслах самоубийства, как приближения этого призрачного диалектического момента. Смерть. Итог, конец всего сущего... Или просто переход кадра, как в старом фильме. Этого я, увы, не знаю. Я всего лишь рисую словами. Я не даю рецептов со 100% результатом. А просто даю намек, если угодно, повод задуматься, взвесить, прикинуть. Один из шести? Как пошло! Пилюли намного приятнее. Ням-ням, и ты уже гоняешься за ангелами на небесных колесницах. И то вряд ли. Таким на Небесах не рады. Вот только тем немногим, кто тебя любил там, на земле, ты уже не расскажешь как это классно. А они с покрасневшими от слез глазами будут забрасывать твое тело землей, и еще долго не поверят, что тебя уже нет. Подумай, стоит ли приближать и так неминуемую бесконечность? Или может насладиться этой недолгой, наполненной дерьмом до краев жизнью? Ощутить череду взлетов и падений, моментов радости и отчаяния. До предела, до последнего вздоха. Взять все. А потом просто отпустить тормоза и уйти. Без боли. Без сомнений. Без сожалений о том, что не успел. Уйти легко и свободно, ощутить легкий свежий бриз на своем лице. И услышать пение ангелов, потому что временами хочется верить в то, что там за чернотой что-то есть.