Григорій Олександрович Печорін — молодий офіцер, висланий на Кавказ, де він повинен відбувати військову службу. Печорін здобув блискучу освіту, він розумний, начитаний, здібний, сміливий, але водночас аристократично зверхній, егоїстичний, цинічний. Його головна риса — інтелектуальний скептицизм. Печорін не сприймає в готовому вигляді ніяких моральних істин, духовних цінностей, усе піддає сумніву. Водночас і самого себе Печорін не вважає мірилом усіх цінностей. Він не має готових рецептів «єдино правильної» поведінки, тому сумнівається і у власних вчинках та думках. Саме тому він постійно їх аналізує, і в цьому самоаналізі виявляються його прагнення до самопізнання, намагання зрозуміти людей, які його оточують, і соціальні та етичні норми, що їх людину зобов'язує дотримуватися суспільство, бажання збагнути філософський сенс життя, суть призначення людини, дивовижного поєднання в ній добра і зла, свободи і необхідності.
З волі автора Печорін немовби проходить випробування різними життєвими ситуаціями, насамперед коханням і дружбою. Кохання до Бели взаємне, але тимчасове захоплення «Ундіною» залишається без відповіді; княжну Мері Печорін і не кохав від самого початку; те, що Віра по-справжньому дорога йому, він розуміє, лише втративши її. В коханні Печорін незмінно зазнає поразки, оскільки саме воно є для нього швидше грою, ніж справжнім почуттям, влада над почуттями жінки виявляється для нього принаднішою, ніж самі почуття. Не щастить Печоріну і в дружбі. Він зберігає дистанцію в стосунках з доктором Верне-ром, холодно та зверхньо поводиться з Максимом Максимовичем, бо вони не розуміють його.
Усі дії, на які спрямовує себе у своїх духовних пошуках Печорін, зрештою прямо або опосередковано руйнують долі інших людей і стають причиною його власних страждань. Така життєва позиція Печоріна призводить до того, що, внутрішньо благородна і моральна людина, він сприймається своїм оточенням (а зрештою і читачем) швидше як постать негативна. Лєрмонтов у передмові до роману зазначав, що його герой — це «портрет, складений з пороків усього нашого покоління, у повному їх розвитку» (тут і далі пе реклад О. Кундзича). Печорін зображений у «протиріччі між глибиною натури і жалюгідністю дій», писав Бєлінський.
Трагічна доля людини, позбавленої можливості з користю застосувати свою кипучу енергію в сучасному їй суспільстві і тому змушеної витрачати її на дрібниці, відтворена письменником у всій складності і суперечливості, з великою художньою переконливістю. «Я почуваю в душі моїй сили неосяжні», — записує Печорін у свій «журнал». Але, аналізуючи своє життя, він дійде висновку про безцільність і нікчемність власного існування. «Невже моє єдине призначення на землі — руйнувати чужі надії?» — журиться Печорін. Він мимоволі став на перешкоді «чесним контрабандистам» («Тамань»), спричинив загибель Бели та її рідних («Бела») і Грушницького («Княжна Мері»), викликав Вулича на смертельне парі («Фаталіст»), позбавив спокою добродушного кавказького офіцера («Максим Максимович»). Неспокійна натура Печоріна постійно вимагає руху, дії, але всі його метання приречені й ведуть лише до порожнечі і смерті, тому іцо він не тільки герой свого часу, але й жертва цього часу.
Трагічна приреченість бути заручником тих історичних умов, у яких з'являється ця непересічна людська особистість, споріднює образ Печоріна з пушкінським Онєгіним. Пояснюючи образ Печоріна, критик Віссаріон Бєлінський писав, що «це Онєгін нашого часу, герой нашого часу», а російський суспільний діяч і письменник Олександр Герцен називав Печоріна «молодшим братом Онєгіна». І Онєгін, і Печорін змальовані як кращі представники своєї епохи, але якщо 20-ті («онєгінські») роки були роками суспільного пожвавлення, надій і сподівань на зміни до кращого, то 30-ті («печорінські») роки, після поразки декабристів, різко змінили ситуацію на гірше, поклавши край ілюзіям щодо можливості прогресивних змін у Росії в умовах її деспотичного правління. Тому якщо Онєгін (хоча б і гіпотетично) ще б міг себе знайти в суспільно корисній діяльності, то Печорін такої можливості був позбавлений від самого початку. Саме тому Бєлінський стверджує, що «Онєгін нудьгує, а Печорін страждає», і вбачає в характері Печоріна перш за все «перехідний стан духу, в якому для людини все старе вже зруйновано, а нового ще немає і в якому людина є лише можливістю чогось реального в майбутньому і цілковитою примарою в сучасному». Печорін — це тип «зайвої людини», яка не може змиритися з аморальними законами сучасного їй суспільства і, можливо, саме через це гине передчасно.
