итая стихотворение И.З. Сурикова «Степь», представляешь себе эти бескрайние русские степи, которые описывает автор. Куда ни посмотришь – везде только волны степных трав, колыхаемые ветром, горизонт, а сверху – необъятное небо. Вокруг зной и звенящая тишина, такая, что даже колыхание травы кажется звуком.
Автор использует лексический повтор, чтобы передать единообразие природы: «степь да небо», «степь, всё степь». Трижды повторяются слова «едешь, едешь», чтобы передать невообразимость пространства. С той же целью используется сравнительный оборот «степь да небо, точно нет им края». Бескрайность пространства Суриков передаёт также и в строках-метафорах «курганы убегают цепью», «промелькнули … ивы»… Описывая степь, поэт сравнивает её с морем: «в траве волнами ветра переливы» , «степь, как море» .
На автора единообразие природы, бесконечность степи наводят грусть: «… и взгрустнётся поневоле на таком просторе».
Всё стихотворение проникнуто чувством вольности, свободы, но в конце вся эта бесконечность однообразия надоедает, и «поневоле грустишь».
Стихотворение Сурикова «Степь» очень правдивое, написано простым языком, близким и понятным всякому человеку, видевшему русскую степь.
Объяснение:
Стихотворение о морозном, зимнем вечере, очень холодным, но рядом находится верная и любящая няня.
Поэт очень любит свою няню
" что же ты, моя старушка"
"ты, мой друг, утомлена"
Автор описывает нам зимний вечер, грустный, печальный, загадочный, неизведанный
"буря мглою небо кроет,
вихри снежные крутя,
то как зверь она завоет,
то заплачет как дитя"
Поэт одинок в деревне, в ссылке, в которую его отправили, поэтому он пишет стихотворение о его юности, пронизанной до ниточек добром и любовью
Для него зимний вечерний пейзаж- это как тревожное, неспокойное чувство
" или бури завываньем"
У Яви руде волосся, а обличчя густо вкрите веснянками. Ява енергійний і відчайдушний, саме він є ініціатором геніальних ідей: то метро під Васюківки прокласти, то влаштувати бій биків, то побудувати підводний човен.
У нього унікальне і незвичайне ім'я Ява. Насправді його звуть Іван, але коли він був маленький, і його запитували, як тебе звати, то він говорив, Ява, а останні букви ковтав, так його в селі й прозвали Ява.
Павлуша - кращий друг Яви. Він більш урівноважений і спокійний хлопчик, любить малювати, мріє стати льотчиком, але не менше Яви любить різноманітні пригоди і таємниці.
Розповідь з добрим гумором про чудові, веселі пригоди і кумедні відкриття українських хлопчаків - двох нерозлучних друзів, які й дня не можуть прожити без пригод. Про пригоди, які чекають нас прямо за порогом дому, якщо вистачає фантазії їх побачити. А фантазії у героїв цього твору, вище даху.
Одна лише ідея будівлі метро від сараю до свинарнику чого коштує? ! І адже майже вийшло ... Зовсім трохи прорити залишилося, та свиня в тунель провалилася.
Нудьгувати друзі не вміють. Як не звикли і сумувати. Не вийшло тут - знайдемо іншу справу. Кожен день нова пригода. Одне смішніше іншого. Причому, все виходить як би само собою, так легко і невимушено.
Васюковскіе « тореадори » завжди мають благородні наміри, але на жаль, іноді потрапляють в прикрі ситуації. Нерозлучні друзі, обмірковуючи вчинки, вміють усвідомити свої помилки і намагаються їх не повторювати, хоча відразу ж вигадують і здійснюють нові авантюри.
Задумка про метро була просто грандіозна, найголовніше - система оплати: з усіх 3 копійки, родичі безкоштовно, а з вчительки математики - 5 копійок.
Коли я читала розповідь, то проти волі переживала разом з героями емоції, які відчували вони, то разом з героєм втягувала голову в плечі від сорому, то відчувала, як з глибини душі піднімається гордість за свого друга ...
Хлопчаки показані такими, як є в нашому житті. Читаючи про цих бешкетників, шкідників, мрійників про пригоди і подорожі, віриш, що це живі справжні хлопці . З ними трапляється і веселе і сумне, вони сваряться і миряться, загалом живуть звичайним хлоп'ячім життям.
За їх вчинками, ми бачимо, що це справжнi, віддані й вірні друзі. Дружба. Так дружити можуть тільки діти. Щиро, віддано і з самопожертвою заради спільної справи і друга .. А ще, це дуже сміливі хлопчики. Коли вони зрозуміли, що собака потрапила в колодязь, то не роздумуючи вирішили її врятувати, не дивлячись на небезпеку.
«Тореадори з Васюківки» - це не тільки смішний розповідь про витівках. Ця книга насамперед про справжню дружбу. Хлопчики показують приклад того, як треба дружити. Вони справді готові один за одним і в вогонь, і в воду, ділять разом не тільки радості, а й печалі.
І мені здається, що якби у них з'явився ще один друг, то і йому було б так само весело і ніколи було б нудьгувати. А ще він би знав, що його самого не кинуть у біді і ніколи не зрадять. Таких друзів мати не соромно, про таких друзів можна тільки мріяти, вони не роздумуючи прийдуть на до завжди виручать в будь-якій ситуації. Я бажаю кожному мати таких друзів.