Разъясняя смысл «Ревизора», Гоголь указал на роль смеха: «Мне жаль, что никто не заметил честного лица, бывшего в моей пьесе... Это честное, благородное лицо — был смех».
Писатель ставил перед собой цель — «смеяться сильно» над тем, что достойно осмеяния .
Своеобразие гоголевского смеха заключается в том, что объектом сатиры становятся не плутни героя, а сама современная жизнь в ее комически уродливых проявлениях.
Хлестаков ни за кого себя не выдает. Чиновников обмануло его чистосердечие. Опытный плут вряд ли провел бы городничего. Именно непреднамеренность поступков Хлестакова сбила всех с толку.
Гоголь смеется как над всем уездным городом в целом, так и над его отдельными обитателями, над их пороками.
“Ревизор”— комедия характеров.
Сам автор писал: “Больше всего надо опасаться, чтобы не впасть в карикатуру”.
Обличая все дурное, Гоголь верил в торжество справедливости, которая победит, как только люди осознают гибельность “дурного”.Реализовать эту задачу ему смех.
Эта комедия сохраняет свою актуальность и наши дни.
Пороки чиновничества не высмеяны Гоголем. Они взяты из реальной жизни.
Жители уездного города не знают о существовании таких качеств , как доброта, благородство, взаимовыручка. Они готовы безжалостно губить друг друга только ради того, чтобы возвысить себя. Как только жители города узнают о том, что к ним должен приехать ревизор, они старательно начинают создавать видимость успешности.
Гоголь точно нарисовал портрет чиновников.
Все то, что высмеивал Гоголь в своей комедии присутствует на протяжении многих лет и до наших дней
вот так
Мне понравилось произведение А.С. Пушкина " Станционный смотритель." Для меня основное в этом произведении- любовь родителей к детям. Старик Вырин любил свою дочку Дуню до безумия, его сердце было разбито когда она исчезла из родительского дома.
На протяжении всей оставшейся жизни от тосковал о ней, переживал за её судьбу. Дуня жила роскошной жизнью, была счастлива с мужем-министром.
Но, вернувшись в родные края спустя много лет, поняла что её отца больше нет в живых. Тогда она искренне плакала на его могиле.
В оповіданні Євгена Гуцала світ природи уособлює лось. Це лісовий красень, могутній старий звір, який колись жив у тайзі, а потім потрапив до заповідника. Він звик до людей і довіряв їм, бо вони його взимку підгодовували, а одного разу врятували, коли його вже обпалювала своїм смертельним диханням вовча зграя, яка гналася за ним. Але лось був постійно насторожі, бо в ньому жила пам'ять про життя в тайзі та про небезпеки, які там на нього чекали. Лось — частка природи, іноді в його очах з'являється "золотавий сплеск, який надавав їм виразу одвічного розуміння життя природи і її таємниць".
Хоч який обережний був лось — з ним трапилася біда. Коли він ішов до ополонки, шоб напитися води, крига тріснула під вагою його великого тіла, і лось провалився у крижану річку. Напружуючи всі сили, долаючи біль і втому, лось відчайдушно бореться за життя. Знесилений звір відчував, що йому не вирватися зі смертельних обіймів криги. І знову, як було раніше, йому на до прийшли люди — двоє хлопчиків, схожих на гриби-підберезники, "обидва плечисті, з лагідними лицями".
Побачивши, в яку біду потрапив лось, вони, не роздумуючи, кидаються йому на до хоч самі наражалися на небезпеку, бо весняна крига — зрадлива. Старший хлопчик, розсудливий та відважний, прорубав лід, проклавши хід звіру до берега.
Лося врятували. А діти зачаровано дивились на нього, не вірячи, що саме вони до цьому великому звіру.
І раптом сталося неймовірне: несподіваний постріл обірвав життя лося, за яке тільки-но так відчайдушно боролися і сам звір, і діти. І яким же мізерним, жалюгідним, боягузливим є той, хто зробив цей постріл, — Шпичак, рідний дядько дітей.
Через кілька хвилин він покається у своєму вчинку, захоче, щоб звір ожив, але не тому, що схаменувся та в лося. Людина, яка посміювалася гаючи здаля за стражданнями лося та намаганням дітей його врятувати, не має почуття жалю, і нічим його не пробудити. Він просто боїться відповідальності за свій вчинок, бо лось із заповідника.
Діти впевнені, що Шпичака слід покарати за злочин, який він скоїв. їх не спиняє те, що він їхній дядько. Блюзнірством здається хлопчикам обіцянка Шпичака віддати їм роги звіра за мовчання.
Прекрасний звір загинув. Він з таким нетерпінням чекав приходу весни! Здається, на неї чекав і той розложистий кущик, який нагадували його роги. Але зазеленіти "йому вже не судилося ні тепер, ні в майбутньому".
Зі смертю лося природа втратила частку себе, збідніла, спустіла. І виною цьому є людська бездушність і жадоба.