Роман Сервантеса «Хитромудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі» вийшов в 1695 році в Іспанії. Головний герой книги – збіднілий дворянин, іспанський гідальго Дон Кіхот. Письменник описує героя свого твору як міцну, сильну, але напрочуд худорляву і високу за зростом людину, яка досить просто одягається в будні, а на свята наряджається у одяг з тонкого сукна з оксамитом.
Весь свій час Дон Кіхот проводив за читанням романів про лицарські подвиги і врешті-решт майже втратив від цього розум. Його захопила одна єдина думка – кинути усе і стати справжнім мандрівним лицарем. Адже на реальний навколишній світ від дивився поглядом лицарів минулих часів. Його ніхто не розумів, з нього жартували і сміялися. Але Дон Кіхот, незважаючи на усі свої дивацтва, вважав за обов’язок дотримуватися свого слова і дуже справедливо судив вчинки інших.
Слід зазначити, що головний герой роману за своїм зовнішнім виглядом не дуже походив на лицаря. Та і його вірний зброєносець Санчо Панса, якого той узяв у подорож, був не дуже схожий на вірного помічника лицаря. Але незвичайними вони були тільки на вигляд, а у душі це були гідні люди, які прагнули відстоювати власну гідність і гідність тих людей, які, на їх думку, були принижені чи ображені.
Роман Сервантеса майже одразу набув неабиякої популярності, ім’я головного героя стало прозивним, а з часом з’явився навіть термін «донкіхотство».
Донкіхотство кожен розуміє по-своєму, його тлумачать по-різному, але більшість вважає, що це – відсутність почуття реальності, незвичайна поведінка людини, яка прагне боротися з тим чи іншим явищем, не розуміючи, що ця боротьба не принесе користі в кращому випадку, а в гіршому – може навіть нашкодити.
Але донкіхотство тим і корисне та важливе у будь-які часи, бо такі люди не бажають пристосовуватися до життя за умовами, за якими живуть інші, вони прагнуть змінити життя на краще і в чомусь його перетворити, вони щиро вірять у те, що зможуть це зробити без до нших, маючи лише особистий героїзм, нехай навіть збоку він виглядає комічно і смішно. «Дон кіхоти» залишаються вірними піднесеній меті, скільки б вона не суперечила життєвій логіці і умовам життя.
Та як би там не було, але такі люди обов’язково потрібні, адже саме вони нагадують нам про вічні цінності, спонукають нас боротися за любов і свободу, бути простішими душею і вірити в здійснення будь-яких мрій. Якщо задуматися, то серед наших сучасників можна знайти багато «дон кіхотів», людей, які усі свої сили і життя покладають на боротьбу за світлі ідеї, за краще життя суспільства та за кращі, добріші, щиріші відносини між людьми. І без них у сучасному світі не було б руху уперед, не було боротьби і великих прагнень, які нам сьогодні дуже потрібні.
В своем романе И. С. Тургенев затрагивает животрепещущую для 60-х годов проблему "отцов и детей". Но этот конфликт не является характерным атрибутом лишь той эпохи, он существовал во все времена, для развития общества это противоречие является двигателем, непременным условием прогресса. Вероятно, именно поэтому даже с течением времени роман "Отцы и дети " не потерял своей актуальности. Два поколения, сопоставленные Тургеневым в его произведении, расходятся не столько потому, что одни были "отцами", а другие — "детьми", сколько потому, что "отцы" и "дети", в силу обстоятельств, стали выразителями идей различных, противоположных эпох, они представляли разные социальные положения: старого дворянства и аристократии и молодой революционно-демократической интеллигенции. Таким образом, этот чисто психологический конфликт перерастает в глубокий социальный антагонизм. Для более подробного рассмотрения этой проблемы мне кажется целесообразным условно выделить три части: во-первых, конфликт дворянства в лице Павла Петровича Кирсанова и разночинной интеллигенции (Базаров); во-вторых, это конфликт Аркадия с отцом, не имеющий такой серьезной идейной почвы, но от этого не менее болезненный; и в-третьих, конфликт Базарова с родителями, который придает роману особую остроту, .пронзительность. Итак, проблема противоречия между дворянством и революционными демократами заявлена буквально с первых же страниц романа. Уже в самом описании героев читатель обнаруживает противопоставление. Когда автор представляет Базарова, нам видится фигура мрачная, отгороженная от мира, в ней чувствуется сила, энергия. Особо Тургенев акцентирует наше внимание на уме главного героя. Описание Павла Петровича, напротив, состоит почти только из прилагательных, это человек-кукла, жизнь и дела которого бессмысленны: он носит английский костюм и лаковые полусапожки в деревне, заботится о красе ногтей. Все Павла Петровича — погоня за миражами, в то время как Базаров приносит реальную пользу, занимается конкретными проблемами, ему некогда мечтать. Контрастность этих образов бросается в глаза. Автор хочет изобразить могучего разночинца и слабых дворян. Этот конфликт развивается на протяжении всего романа, но так и не имеет развязки. Писатель как бы предоставляет его разрешение будущему, рассматривая его со стороны.
И том и в том произведении взаимодействуют Власть (представитель или просто абстракция) и маленький человек (простой). В Капитанской дочке Пушкина Власть представлена в виде благоволящей, милосердной Екатерины Второй, которая бедной девушке, сиротке чьего жениха несправедливо осудили. Во втором произведении - Медный Всадник того же Пушкина Власть предстает перед нами в образе жестокой, сметающей маленьких людей, незначительных для нее - как она смела жалующегося на нее Евгения (Евгений ли он?). Сопоставлено оно не может быть - может быть противопоставлено, в первом Власть милосердна и обращает достаточно внимания на мелких людей, не имеющих высокого чина, во втором же наоборот - Власти не интересны проблемы этих букашек, на которых она и не обращает своего взора, а просто убирает, как ненужный мусор. Ну как-то так.
Весь свій час Дон Кіхот проводив за читанням романів про лицарські подвиги і врешті-решт майже втратив від цього розум. Його захопила одна єдина думка – кинути усе і стати справжнім мандрівним лицарем. Адже на реальний навколишній світ від дивився поглядом лицарів минулих часів. Його ніхто не розумів, з нього жартували і сміялися. Але Дон Кіхот, незважаючи на усі свої дивацтва, вважав за обов’язок дотримуватися свого слова і дуже справедливо судив вчинки інших.
Слід зазначити, що головний герой роману за своїм зовнішнім виглядом не дуже походив на лицаря. Та і його вірний зброєносець Санчо Панса, якого той узяв у подорож, був не дуже схожий на вірного помічника лицаря. Але незвичайними вони були тільки на вигляд, а у душі це були гідні люди, які прагнули відстоювати власну гідність і гідність тих людей, які, на їх думку, були принижені чи ображені.
Роман Сервантеса майже одразу набув неабиякої популярності, ім’я головного героя стало прозивним, а з часом з’явився навіть термін «донкіхотство».
Донкіхотство кожен розуміє по-своєму, його тлумачать по-різному, але більшість вважає, що це – відсутність почуття реальності, незвичайна поведінка людини, яка прагне боротися з тим чи іншим явищем, не розуміючи, що ця боротьба не принесе користі в кращому випадку, а в гіршому – може навіть нашкодити.
Але донкіхотство тим і корисне та важливе у будь-які часи, бо такі люди не бажають пристосовуватися до життя за умовами, за якими живуть інші, вони прагнуть змінити життя на краще і в чомусь його перетворити, вони щиро вірять у те, що зможуть це зробити без до нших, маючи лише особистий героїзм, нехай навіть збоку він виглядає комічно і смішно. «Дон кіхоти» залишаються вірними піднесеній меті, скільки б вона не суперечила життєвій логіці і умовам життя.
Та як би там не було, але такі люди обов’язково потрібні, адже саме вони нагадують нам про вічні цінності, спонукають нас боротися за любов і свободу, бути простішими душею і вірити в здійснення будь-яких мрій. Якщо задуматися, то серед наших сучасників можна знайти багато «дон кіхотів», людей, які усі свої сили і життя покладають на боротьбу за світлі ідеї, за краще життя суспільства та за кращі, добріші, щиріші відносини між людьми. І без них у сучасному світі не було б руху уперед, не було боротьби і великих прагнень, які нам сьогодні дуже потрібні.