Сформулировать окончательный ответ, думаю, сможешь.
Душа Раскольникова не приемлет убийства, и он ищет себе оправдания и, пытаясь логически обосновать преступление, создаёт собственную теорию.
Все люди, согласно этой теории, делятся на «тварей дрожащих» и тех людей, которые имеют право «разрешить совести своей перешагнуть… через иные препятствия… если исполнение идеи того потребует, а все великие люди должны по природе своей быть непременно преступниками».
Эта теория Раскольникова, а также его гордыня, желание ответить на во тварь я дрожащая или право имею?» и являются философскими причинами преступления.
Но Достоевский отвергает теорию Раскольникова, показывая её столкновения с логикой жизни, создавая целую систему авторских опровержений этой теории.
Во-первых, убийство рассчитать невозможно, и вместе со старухой Алёной Ивановной Раскольников убивает её сестру Лизавету, добрую и кроткую, то есть одну из тех, ради которых он и решил совершить преступление, оправдывая его благом человечества.
Во-вторых, теория Раскольникова не продумана. Он делит всех людей два разряда, но непонятно, к какому он относит своих близких – Соню, мать, сестру. Эти люди не хотят воспользоваться «результатами» преступления, а ведь благо близких было для Раскольникова одним из оправданий преступления. Поэтому он испытывает муки совести и боится признать, что его теория ошибочна.
Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Я дивлюся на них, і так мені хочеться, щоб вони повернулися. Птахи ніби послухалися мене й повернулися. А може, це був новий ключ. Дідусь говорить, що лебеді приносять на крилах весну, а сонце своїми ключами відмикає землю. Я уявив собі, що буде, коли сонце, як це часто буває у мами, загубить ключі, і злякався. Сказав про це дідові, чим його дуже насмішив. Бабуся вирішила повести мене в церкву показати картину Страшного суду, щоб я покаявся. За всі гріхи була якась кара, та, на моє щастя, не було кари за те, що бігаєш босоніж по льоду й катаєшся на маминих ночовках. У нас у дворі живе стара однокрила качка. Навесні вона клопочеться біля каченят, відганяє ворон. Розбирається і в людях. Ми біжимо разом, витанцьовуємо, Слухаємо, як тріщить крига — це щука хвостом лід розбиває, дивимося на сойку, на зайця й радіємо. Під ніздрястим снігом я знаходжу ніжну голівку підсніжника й розумію, що лебеді дійсно принесли на своїх крилах весну і життя. Я пам’ятаю, як урочисто проводжали в поле плугатарів. Коли вони поверталися додому, їх стрічали старі й малі. Яка то радість була отримати шматочок причерствілого хліба від зайця! Ніколи не забути й того, коли сам уперше стаєш до чепіг. Із щедрівок я знав, що за плугом навіть сам Бог ходив, а Богоматір носила їсти орачам. Дуже я любив читати книжки, і мати гримала на мене, коли я зачитувався, боячись, щоб це мені не зашкодило. Вдень я ще міг якось хитрувати з читанням, а от увечері мати задмухувала гасову лампу. Тоді я примудрився залазити на піч із каганцем і читати й читати. Але зробити каганчика легше, ніж дістати в селі книгу. Якось дядько Юхрим пообіцяв дати почитати "Пригоди Тома Сойєра", але за чотири склянки гарбузового насіння. Де ж його взяти? Мати готувала насіння для посадки, вигрівала його на собі в поясі. Я попросив трохи, а коли нікого не було в хаті, відміряв із вузлика чотири склянки гарбузового насіння, не втримавшись від спокуси. І рапто Невесело, каючись, бреду вулицею. Раптом бачу бідну голодну жінку з хлопчиком, яку виганяє з двору наш місцевий багатій. Згадав про насіння, підійшов і дав його хлопчику. Жінка заплакала й поцілувала мене. За дві склянки насіння Юхрим дав мені почитати лише казки, і острахом думав про повернення додому. Назбирав щавлю на борщ, а коли висипав, із кишені випали дві гарбузові насінинки.серце радісно завмирає — переді мною стоять два близнюки-красноголовці. А далі — отакенний красноголовище! Його шляпка не поміщається навіть у брилі. Буде чим похвалитися вдома! Вчився я добре, але вчився б іще краще.Буде чим похвалитися вдома! Коли похолодало і з’явився перший льодок, я мчав до школи як ошпарений. Так і навчився бігати швидше за всіх. Коли випав сніг, зажурилися і я, і мої батьки. Тоді батько вдягнув кирею і сказав, що сніг не сніг, а вчитися треба. Взяв мене на руки й поніс до школи. Спочатку всі дивувалися, а потім звикли. Батько ж говорив, що для людини головне — свіжа сорочка і чиста совість.
