«Пролог» - это термин, который обозначает вступление к поэме, знакомящее читателей с общим замыслом поэта. «Пролог» к поэме «Кому на Руси жить хорошо» соответствует традиционному представлению о введении к литературному произведению. Но у Н.А. Некрасова пролог включает в себя не только экспозиционные элементы, но и начавшееся действие – спор и странствие.
Именно в прологе впервые появляется рефрен – «кому живется весело, вольготно на Руси», который пройдёт через всю поэму. В каком году – рассчитывай, В какой земле – угадывай, На столбовой дороженьке Сошлись семь мужиков…
Особый, почти былинный тип повествования мы ощущаем почти с самого начала. Первые слова звучат как сказочное вступление «В некотором царстве, в некотором государстве». Читателю сразу понятно, что речь пойдёт о Руси. Подобный зачин означает, что поэт стремится охватить Россию не только в её настоящем, но и в А названия губерний, волостей, деревень, откуда сошлись мужики, - это опять же слова -символы: Заплатова, Дырявина, Разутова, Знобишина, Горелова, Неелова, Неурожайко тож.
Н.А. Некрасов не случайно употребляет «говорящие» названия. Они акцентируют внимание читателя на бедственным положением крестьян. В «Прологе» читатель встречается с крестьянами-правдоискателями. Нет индивидуальных каждого из мужиков, либо они очень лаконичны: медлительный Пахом, которому необходимо «потужиться», прежде чем вымолвить слово; «угрюмый» Пров, «охочие до водки» братья Губины… Но здесь можно найти первую развернутую характеристику крестьянства в целом: Мужик что бык: втемяшится В башку какая блажь - Колом ее оттудова Не выбьешь: упираются Всяк на своём стоит!
Свій роман «Хитромудрий ідальго Дон Кіхот з Ламанчі» Мігель де Сервантес задумував як пародію на популярні в ті часи лицарські романи. Головний герой твору зібрав цілу бібліотеку подібних романів, через читання яких він з рештою і збожеволів.
Свій задум письменник втілив настільки майстерно й успішно, що за короткий час роман про Дон Кіхота вийшов далеко за межі пародійних романів. Це й зрозуміло, адже в ньому автор не тільки висміяв сумнівне за своєю користю захоплення підвищеними лицарськими романами, а й докладно розкрив та розкритикував суспільні відносини часів середньовіччя, показав ханжество і лицемірство буржуазії.
Головний герой роману «Хитромудрий ідальго Дон Кіхот з Ламанчі» був настільки одержимий своїм бажанням встановити справедливість у всьому світі, що щиро повірив у свою велику місію у уявив себе справжнім лицарем. Адже героям його улюблених романів про лицарів було так легко встановлювати справедливість, подорожувати з мечем і забралом та боротися зі злом! Тим більше, що все це робилося безкорисно, в ім’я Прекрасної Дами.
Здавалося б, п’ятдесятирічний лицар Дон Кіхот, його смішні облаштунки, його старий і немічний кінь та занадто раціональний зброєносець Санчо Панса повинні викликати тільки сміх. Та вусе було б саме так, якби не було настільки сумним і безнадійним. Мабуть, недарма Сервантес назвав Дон Кіхота Лицарем Сумного Образу.
Дон Кіхота не могли зрозуміти сучасники, з нього сміялися, його закидали камінням і лупцювали. Навіть односельці, які знали Дон Кіхота як щиру та добру людину, були впевнені в тому, що він збожеволів. Хоча, коли він, наприклад, рятував від побиття хазяїном підпаска, божевільним він зовсім не виглядав. Та й відомий вислів Дон Кіхота «Нечемний рицарю, сором битися з тим, хто не може оборонятися» – ніяк не фраза божевільної людини, та й стосувався він не стільки законів лицарства, скільки законів людяності. А коли хазяїн підпаска розповів Дон Кіхотові, що від загальної суми, яку він заборгував юнакові, треба відняти гроші на кровопускання під час хвороби хлопчака та вартість трьох пар черевиків, Лицар Сумного Образу відповів йому на те: «Хай черевики та кровопускання лишаються хлопцеві за побої, що він безвинно терпів од вас». На мій погляд, це сказано занадто виважено і розумно для божевільної, та й навіть для дивакуватої людини.
Мабуть, просто не в той час народився Дон Кіхот, адже серед оточення мандрівного лицаря не було ані гуманістичних принципів, ані шляхетності, ані порядності. Лицаря Сумного Образу Дон Кіхота не розуміли його сучасники, на жаль, не розуміють його й сьогодні. І від цього стає ще сумніше. Невже лицарство ніколи не повернеться і так і залишиться лише у літературних творах? Сподіваюся, що так не станеться і найкращі лицарські традиції повернуться у наше суспільство
Объяснение:
