Перший том був написаний Овідієм під час проходження до місця заслання. [5] Овідій звертається до скорботної дружині, друзям - справжнім і помилковим, а також до своїх попередніх творів, як наприклад «Метаморфози». Овідій захищає себе і свій твір звертаючись до багатьох знаменитих поетів, які зачіпали ту ж саму тему, що і він тепер - Анакреонт, Сапфо, Катулл і навіть Гомер і Евріпід. Він описує своє важке подорож в дальній куток Римської імперії, попутно порівнюючи його з посиланнями Енея і Одіссея, а також вибачається за недоліки свого твору
Объяснение:
( Я старалась...)
Ахілл — наймогутніший герой ахейців, ідеальний епічний герой. Він один із найсильніших та найсуперечливіших образів Гомера. Із самого початку поет відзначає надзвичайно запальну вдачу героя:
…Так він промовив. І гірко Пелідові стало, і серце
В грудях його волохатих між двох рішенців завагалось: Вихопить зразу із піхов при боці свій меч гостролезий
І, проклавши дорогу крізь натовп, Атріда убити
Чи побороть в собі гнів і палке заспокоїти серце?…
Гомер констатує боротьбу між розумом і гнівом у головного героя, проте повністю внутрішній конфлікт він не розкриває
На полі бою Ахілл — втілення непереборної, руйнівної сили та звіриної помсти. З плином часу у творі виявляються й нові риси Ахілла: м'якість, пасивність. Наприклад епізод, де він скаржиться матері Фетіді на втрату коханої Брісеїди. Можна простежити його прив'язаність і любов до Патрокла, турбота за його життя. До Пріама, він ставиться із чуйністю, Ахілла зворушують його сльози. Ім' я героя часом супроводжує епітет «короткочасний», але він сам, знаючи про близьку загибель, свідомо не намагається втекти від неї.
Таким чином в Ахіллі уживаються два протилежних начала: люта злоба, жорстокість та ніжність. Саме ці риси характеру роблять його одночасно і могутнім воїном і наївно безпорадним. Тож, образ Ахілла є втіленням героїчного начала і відданості своїм інтересам та батьківщині. Ахілл — найвидатніший трагічний герой античної літератури.
ничто так не ценно для человека в трудной ситуации, как поддержка друга и доброе слово. но всем ли нужна дружба? все ли могут дружить? прочитав произведение «герой нашего времени», мы можем заключить, что григорий александрович печорин не умеет дружить. «из двух друзей всегда один раб другого», — утверждает он. герой знает, как к нему привязан максим максимыч, простой и добрый штабс-капитан, но не считает его своим другом. когда они снова встречаются, главный герой холодно старика и неохотно вспоминает о прошлом. это обижает штабс-капитана: он относился к печорину, как к «почти родному человеку», и неожиданно не встретил с его стороны ни понимания, ни желания поддержать беседу… с другой стороны, максим максимыч понимает: у его «закадычного друга» такой характер.кажется, печорин и грушницкий встречаются совсем по-другому, как старые приятели… но они слишком разные, чтобы понять друг друга. один любит эффектные поступки, другой не терпит притворства в любой форме и видит своего товарища насквозь, и грушницкому это не нравится. трагическая развязка этой , увы, представляется естественной. григорий встречает много людей, но продолжает свой путь в одиночестве. его понимает и принимает только вера, однако и она не может «излечить» героя от равнодушия, стать для него дороже свободы. григорий александрович печорин не хочет ни от кого зависеть.
ещё один персонаж, который мог бы стать другом печорина, — доктор вернер. но они слишком похожи, чтобы искренне привязаться друг к другу. оба равнодушны и, наверное, эгоистичны. однако нельзя сказать, что герой превратно понимает смысл слова «дружба». скорее наоборот. представители высшего света называют друзьями людей, которых не любят и не уважают. печорин же знает: настоящая дружба совсем не такая. ему, возможно, хочется излить душу в откровенном разговоре, но он боится привязанностей. читатель может сделать вывод: только от самого человека зависит прочность его дружеских связей.