З самого дитинства ми знаємо, що у світі існують дві непримеренні сили – добро і зло. Що ж несуть у собі ці дві сили? Добро – це світла, сонячна сторона нашого буття, що пов’язана зі справедливістю, миром, коханням та злагодою. Зло – це бік темряви, де володарює обман та жорстокість, єгоїзм та зрада.
Але чи завжди добро, навіть у наш час, йде на благо людині? Стається так, що і добро може перетворитись на зло. Можна привести такий приклад: друг дав списати домашнє завдання однокласникові. Що у цьому страшного? Нічого, якщо не брати до уваги той факт, що однокласник не отримав жодних знань.
Цей одвічний двобій відбувається не тільки у сучасному світі, а й на сторінках творів видатних авторів, адже кожен із нас хоч раз замислювався над питання добра і зла. Так, у творі П. Мирного «Хіба ревуть воли...» ми бачимо роздвоєність Чіпки Варениченка, що стоїть перед вибором між добром і злом. І стається так, що на певному етапі його життя, ці дві непримиренні сили знаходять у ньому поєднання: вдень він працює, а вночі з товаришами знову ступає на злочинну стежку.
Сучасний світ повний як добра, так і зла. Проте я вірю, що в душі кожного із нас, все ж таки добро переможе над злом. Якщо кожна людина перед тим, як діяти задумається, чи благою буде ця дія, навіть якщо вона продиктована самими добрими мотивами.
Подробнее - на -
ответ:Под определением «лишний человек» в русской литературе подразумевается некий социально-психологический тип, главными чертами характера которого можно назвать неудовлетворенность, душевную усталость, тоску и разочарование во всем, что может предложить жизнь. «Лишний человек», как правило, не может найти себе места в обществе: светские развлечения навевают на него только скуку; он не видит смысла в государственной службе, где основной добродетелью можно назвать чинопочитание; не видит также смысла и в любви. Возникновением этого термина литература обязана И. С. Тургеневу — автору «Дневника лишнего человека» (1850). Критик В. Г. Белинский в своей статье, посвященной роману А. С. Пушкина «Евгений Онегин», пишет о «лишних людях», что они «часто бывают одарены большими нравственными преимуществами, большими духовными силами; обещают много, исполняют мало или ничего не исполняют. Это зависит не от них самих; тут есть fatum, заключающийся в действительности, которою окружены они, как воздухом, и из которой не в силах и не во власти человека освободиться».
Еще больше сочинений на сайте https://sochineniye.ru/lishnij-chelovek-v-povestyah-turgeneva/
Объяснение:
Справжнє ім’я американського письменника Рея Бредбері – Монд Дуглас. Перший розповідь Бредбері опублікував відразу після закінчення школи (1941). Письменник відзначається великою оригінальністю в реальному житті, наприклад, він не любить автомобілів і літаків. Його твори – «Марсіанська хроніка» (1950), «451 градус за Фаренгейтом» (1953) – теж є досить незвичними, оригінальними. Творчість Бредбері – це об’єднання реальності і фантастики, сучасності і минулого, страшної містики і казковості. Письменник звертається до проблеми сенсу людського життя, до питання призначення людини на землі. Всім відомо, що є вічні шедеври образотворчого мистецтва, над якими не владний час, суєта політиків, коли «мине знамените і гучне». До таких творів належить неперевершена «Джоконда» Леонардо да Вінчі, незрівнянне втілення гуманістичного ідеалу жіночої краси.
Посмішка Джоконди стала «героєм» новели Рея Бредбері. Восени 2061 вцілілі після атомних бомбардувань жителі великого міста відзначають свято – досить дивним, на наш погляд ламають і трощать все, що дивом збереглося після катастрофи. Свідком цих «святкових» подій є хлопчик Том. Саме безпосередній, щирий дитина і відчує недоліки і недоречності світу дорослих, так як він – символ майбутнього, зміни поколінь.
Том стає у чергу – власті дозволили кожному бажаючому плюнути на картину Леонардо да Вінчі «Джоконда». Натовп ізривает на шматки картину на клапті, утоптує в бруд, ламає раму. Жахливе і страшне видовище. І письменник залишає нам промінь надії – до рук Тома потрапляє шматочок полотна з посмішкою Джоконди.
Є відомий вислів: «Краса врятує світ». Але спочатку треба, щоб світ врятував красу. До речі, слово «усмішка» написано з великої літери, яка перетворює її в образ – Символ Мистецтва, Краси, Духовності: «… Світ став, освітлений місяцем. А на його долоні лежала Усмішка ». Отже, світ врятував красу. Тепер вона, врятує його.