Григорій Олександрович Печорін — молодий офіцер, висланий на Кавказ, де він повинен відбувати військову службу. Печорін здобув блискучу освіту, він розумний, начитаний, здібний, сміливий, але водночас аристократично зверхній, егоїстичний, цинічний. Його головна риса — інтелектуальний скептицизм. Печорін не сприймає в готовому вигляді ніяких моральних істин, духовних цінностей, усе піддає сумніву. Водночас і самого себе Печорін не вважає мірилом усіх цінностей. Він не має готових рецептів «єдино правильної» поведінки, тому сумнівається і у власних вчинках та думках. Саме тому він постійно їх аналізує, і в цьому самоаналізі виявляються його прагнення до самопізнання, намагання зрозуміти людей, які його оточують, і соціальні та етичні норми, що їх людину зобов'язує дотримуватися суспільство, бажання збагнути філософський сенс життя, суть призначення людини, дивовижного поєднання в ній добра і зла, свободи і необхідності.
З волі автора Печорін немовби проходить випробування різними життєвими ситуаціями, насамперед коханням і дружбою. Кохання до Бели взаємне, але тимчасове захоплення «Ундіною» залишається без відповіді; княжну Мері Печорін і не кохав від самого початку; те, що Віра по-справжньому дорога йому, він розуміє, лише втративши її. В коханні Печорін незмінно зазнає поразки, оскільки саме воно є для нього швидше грою, ніж справжнім почуттям, влада над почуттями жінки виявляється для нього принаднішою, ніж самі почуття. Не щастить Печоріну і в дружбі. Він зберігає дистанцію в стосунках з доктором Верне-ром, холодно та зверхньо поводиться з Максимом Максимовичем, бо вони не розуміють його.
Усі дії, на які спрямовує себе у своїх духовних пошуках Печорін, зрештою прямо або опосередковано руйнують долі інших людей і стають причиною його власних страждань. Така життєва позиція Печоріна призводить до того, що, внутрішньо благородна і моральна людина, він сприймається своїм оточенням (а зрештою і читачем) швидше як постать негативна. Лєрмонтов у передмові до роману зазначав, що його герой — це «портрет, складений з пороків усього нашого покоління, у повному їх розвитку» (тут і далі пе реклад О. Кундзича). Печорін зображений у «протиріччі між глибиною натури і жалюгідністю дій», писав Бєлінський.
Трагічна доля людини, позбавленої можливості з користю застосувати свою кипучу енергію в сучасному їй суспільстві і тому змушеної витрачати її на дрібниці, відтворена письменником у всій складності і суперечливості, з великою художньою переконливістю. «Я почуваю в душі моїй сили неосяжні», — записує Печорін у свій «журнал». Але, аналізуючи своє життя, він дійде висновку про безцільність і нікчемність власного існування. «Невже моє єдине призначення на землі — руйнувати чужі надії?» — журиться Печорін. Він мимоволі став на перешкоді «чесним контрабандистам» («Тамань»), спричинив загибель Бели та її рідних («Бела») і Грушницького («Княжна Мері»), викликав Вулича на смертельне парі («Фаталіст»), позбавив спокою добродушного кавказького офіцера («Максим Максимович»). Неспокійна натура Печоріна постійно вимагає руху, дії, але всі його метання приречені й ведуть лише до порожнечі і смерті, тому іцо він не тільки герой свого часу, але й жертва цього часу.
Трагічна приреченість бути заручником тих історичних умов, у яких з'являється ця непересічна людська особистість, споріднює образ Печоріна з пушкінським Онєгіним. Пояснюючи образ Печоріна, критик Віссаріон Бєлінський писав, що «це Онєгін нашого часу, герой нашого часу», а російський суспільний діяч і письменник Олександр Герцен називав Печоріна «молодшим братом Онєгіна». І Онєгін, і Печорін змальовані як кращі представники своєї епохи, але якщо 20-ті («онєгінські») роки були роками суспільного пожвавлення, надій і сподівань на зміни до кращого, то 30-ті («печорінські») роки, після поразки декабристів, різко змінили ситуацію на гірше, поклавши край ілюзіям щодо можливості прогресивних змін у Росії в умовах її деспотичного правління. Тому якщо Онєгін (хоча б і гіпотетично) ще б міг себе знайти в суспільно корисній діяльності, то Печорін такої можливості був позбавлений від самого початку. Саме тому Бєлінський стверджує, що «Онєгін нудьгує, а Печорін страждає», і вбачає в характері Печоріна перш за все «перехідний стан духу, в якому для людини все старе вже зруйновано, а нового ще немає і в якому людина є лише можливістю чогось реального в майбутньому і цілковитою примарою в сучасному». Печорін — це тип «зайвої людини», яка не може змиритися з аморальними законами сучасного їй суспільства і, можливо, саме через це гине передчасно.
а) На меня наибольшее впечатление произвел Митраша. Он - маленький человек (совсем еще ребенок), но не смотря на свой возраст он уже является целеустремленным, ответственным, упрямым. Он ни за что не сдастся перед намеченной целью, он будет идти до конца, во чтобы это ни стало.
б) На меня наибольшее впечатление произвела Настя. Эта девочка ответственная, умная (это качество мы увидели когда Настенька выбирала дорожку,, при выборе она все обдумала) и конечно же она незлопамятна, а так же не обидчива.
в) На меня наибольшее впечатление произвели дети. Настя и Митраша очень дружно живут, не смотря на разницу в возрасте, они любят друг друга как родственные души, живут они мирно и споконойно. Даже если ссорятся, они всегда мирятся, так как знают, что не смогут друг без друга.
г) На меня наибольшее впечатление произвела Травка. Эта собака - символ доброты, веры в чудеса и всего невозможного, верности, а так же она полна надежды, которую так иногда не хватает многие людям.
Нравственное воспитание представляет собой чрезвычайно сложное и многогранное воздействие на человека, в частности, на ребенка дошкольного возраста. Это и формирование основ моральных качеств растущего человека, и успешное представление педагогом понятий на основе которых ребенок совершит поступки, соответствующие нормам и интересам общества, и зарождение глубоких нравственных чувств, и накопление ребенком положительного опыта в поведении с окружающими, и его личное отношение ко всем сферам общественной, духовной и практической жизни на земле.В нравственном воспитании произведения детской художественной литературы являются самым активным средством воздействия на чувства ребенка. Они в яркой, эмоционально насыщенной форме влияют на детей, вызывая самые разнообразные чувства формированию у них нравственного отношения к явлениям окружающей жизни. Художественные образы, увлекательные сюжеты, в которых проявляются достоинства или недостатки литературных героев или раскрываются лучшие черты и качества человека и осуждаются отрицательные поступки и явления - все это делает «книжное путешествие» к истокам нравственности интересным и находит живой отклик у детей образованию у них нравственных понятий и чувств, вызывая желание следовать хорошим примерам и воздерживаться от отрицательных поступков.
Григорій Олександрович Печорін — молодий офіцер, висланий на Кавказ, де він повинен відбувати військову службу. Печорін здобув блискучу освіту, він розумний, начитаний, здібний, сміливий, але водночас аристократично зверхній, егоїстичний, цинічний. Його головна риса — інтелектуальний скептицизм. Печорін не сприймає в готовому вигляді ніяких моральних істин, духовних цінностей, усе піддає сумніву. Водночас і самого себе Печорін не вважає мірилом усіх цінностей. Він не має готових рецептів «єдино правильної» поведінки, тому сумнівається і у власних вчинках та думках. Саме тому він постійно їх аналізує, і в цьому самоаналізі виявляються його прагнення до самопізнання, намагання зрозуміти людей, які його оточують, і соціальні та етичні норми, що їх людину зобов'язує дотримуватися суспільство, бажання збагнути філософський сенс життя, суть призначення людини, дивовижного поєднання в ній добра і зла, свободи і необхідності.
З волі автора Печорін немовби проходить випробування різними життєвими ситуаціями, насамперед коханням і дружбою. Кохання до Бели взаємне, але тимчасове захоплення «Ундіною» залишається без відповіді; княжну Мері Печорін і не кохав від самого початку; те, що Віра по-справжньому дорога йому, він розуміє, лише втративши її. В коханні Печорін незмінно зазнає поразки, оскільки саме воно є для нього швидше грою, ніж справжнім почуттям, влада над почуттями жінки виявляється для нього принаднішою, ніж самі почуття. Не щастить Печоріну і в дружбі. Він зберігає дистанцію в стосунках з доктором Верне-ром, холодно та зверхньо поводиться з Максимом Максимовичем, бо вони не розуміють його.
Усі дії, на які спрямовує себе у своїх духовних пошуках Печорін, зрештою прямо або опосередковано руйнують долі інших людей і стають причиною його власних страждань. Така життєва позиція Печоріна призводить до того, що, внутрішньо благородна і моральна людина, він сприймається своїм оточенням (а зрештою і читачем) швидше як постать негативна. Лєрмонтов у передмові до роману зазначав, що його герой — це «портрет, складений з пороків усього нашого покоління, у повному їх розвитку» (тут і далі пе реклад О. Кундзича). Печорін зображений у «протиріччі між глибиною натури і жалюгідністю дій», писав Бєлінський.
Трагічна доля людини, позбавленої можливості з користю застосувати свою кипучу енергію в сучасному їй суспільстві і тому змушеної витрачати її на дрібниці, відтворена письменником у всій складності і суперечливості, з великою художньою переконливістю. «Я почуваю в душі моїй сили неосяжні», — записує Печорін у свій «журнал». Але, аналізуючи своє життя, він дійде висновку про безцільність і нікчемність власного існування. «Невже моє єдине призначення на землі — руйнувати чужі надії?» — журиться Печорін. Він мимоволі став на перешкоді «чесним контрабандистам» («Тамань»), спричинив загибель Бели та її рідних («Бела») і Грушницького («Княжна Мері»), викликав Вулича на смертельне парі («Фаталіст»), позбавив спокою добродушного кавказького офіцера («Максим Максимович»). Неспокійна натура Печоріна постійно вимагає руху, дії, але всі його метання приречені й ведуть лише до порожнечі і смерті, тому іцо він не тільки герой свого часу, але й жертва цього часу.
Трагічна приреченість бути заручником тих історичних умов, у яких з'являється ця непересічна людська особистість, споріднює образ Печоріна з пушкінським Онєгіним. Пояснюючи образ Печоріна, критик Віссаріон Бєлінський писав, що «це Онєгін нашого часу, герой нашого часу», а російський суспільний діяч і письменник Олександр Герцен називав Печоріна «молодшим братом Онєгіна». І Онєгін, і Печорін змальовані як кращі представники своєї епохи, але якщо 20-ті («онєгінські») роки були роками суспільного пожвавлення, надій і сподівань на зміни до кращого, то 30-ті («печорінські») роки, після поразки декабристів, різко змінили ситуацію на гірше, поклавши край ілюзіям щодо можливості прогресивних змін у Росії в умовах її деспотичного правління. Тому якщо Онєгін (хоча б і гіпотетично) ще б міг себе знайти в суспільно корисній діяльності, то Печорін такої можливості був позбавлений від самого початку. Саме тому Бєлінський стверджує, що «Онєгін нудьгує, а Печорін страждає», і вбачає в характері Печоріна перш за все «перехідний стан духу, в якому для людини все старе вже зруйновано, а нового ще немає і в якому людина є лише можливістю чогось реального в майбутньому і цілковитою примарою в сучасному». Печорін — це тип «зайвої людини», яка не може змиритися з аморальними законами сучасного їй суспільства і, можливо, саме через це гине передчасно.