Проблема злочину і кари у романі Ф. Достоєвського "Злочин і кара"
Проблема злочину й кари не випадково зазначена вже у назві роману, бо саме її дослідженню присвятив Ф. Достоєвський свою розповідь.
Уперше письменник розповідає про історію злочину, подаючи її з боку злочинця. Навіщо? Аби викликати співчуття до вбивці? Тут дещо складніше. Родіон Раскольников не банальний грабіжник, який вирішив вбити й пограбувати стару жінку, аби мати зиск. Його мотиви складніші й трагічніші. Замислившись над несправедливістю світу, герой вирішив усе виправити сам. Але чи вистачить у нього сили стати Наполеоном, аби силою влади зробити світ добрішим і справедливішим? Щоб з'ясувати це, він зважується на вбивство. Злочин стався. Але Раскольников і не підозрював, що це так важко — вбити людину і жити з цим. Він картає себе через те, що виявився саме таким, як більшість людства, а не "надлюдиною". Та сам він боїться зізнатися й самому собі, що справа набагато складніша. Намагаючись силою розуму пояснити все, він не міг не побачити в теорії ненависного йому Лужина продовження власної ідеї. Та й у словах Свидригайлова про те, що вони "одного поля ягоди", він побачив страшну правду про себе. Виявляється, просто самих намірів вчинити добро замало. А якщо це добро має здійснитися за будь-яку ціну, то воно перетворюється на свою протилежність. Захищаючи Дуню, Соню, матір від Лужина, Свидригайлова та подібних, Раскольников опинився ніби на їх боці. І це найгірша кара. Він не до кінця розуміє, чому карається, і просто виконує прохання Соні зізнатися у злочині. Може, Родіон Раскольников сподівався, що йому буде легше, коли зізнається. Але ні. Совість і душа нормальної людини не даватимуть йому жити спокійно, і саме це найстрашніша кара. Адже від себе не втечеш. Родіон Раскольников переймається спочатку зовсім не тим, у чому винен насправді. Та терплячість і любов Соні допомагає йому зрозуміти, що справжня кара за злочин — це переживання руйнації морального закону в собі, усвідомлення гріха. І шлях до морального одужання лежить через спокуту.
С Грибоедовым благородный человек делался лучше, благороднее; его привязанность к другу, внимание, искренность, светлые мысли, высокие чувствования переливались в душу и зарождали ощущение новой, сладостной жизни. Его голос, взгляд, улыбка, приемы имели какую-то необыкновенную прелесть; звук голоса его проникал в душу, убеждение лилось из уст..."
Почти то же самое говорит К.А. Полевой:
"Красноречие А.С. Грибоедова, всегда пламенное, было убедительно потому, что основывалось на здравом смысле и глубокой учености. Трудно было не согласиться с ним во мнении. Он имел особенный дар, как все необыкновенные люди, убеждать и привлекать сердца. Знать его было то же, что любить. Более всего привязывало к нему его непритворное добродушие, которое при необыкновенном уме действовало на сердце, как теплота на природу..."
А вот что говорит Пушкин, познакомившийся с Грибоедовым в 1817 году:
"Его меланхолический характер, его озлобленный ум, его добродушие, самые слабости и пороки, неизбежные спутники человечества,- все в нем было необыкновенно привлекательно".
Грибоедов был привлекателен несмотря даже на то, что при своем озлобленном уме, независимом, гордом характере, доходившем порою до заносчивости, он, пренебрегая всеми стеснительными условиями светской жизни, резал всем в глаза самую горькую и резкую правду, не разбирая при этом чинов и положений.
Объяснение:
