ЖУРДЕН - герой комедії Мольєра «Міщанин у дворянстві» Пан Журден - один із самих забавних персонажів великого комедіографа. Потішаються над ним в рівній мірі і дійові особи п'єси, і читачі, і глядачі. Справді, що може бути більш безглуздим для оточуючих, ніж літній торговець, несподівано помешавшийся на світському поводженні і несамовито прагне бути схожим на аристократа. Спрага «зміни долі» до того сильна в Ж. , що, попри природну немузыкальность і незграбність, він розучує хитромудрі па» модних танців, розмахує шпагою, неодмінною дворянським атрибутом, і під керівництвом численних вчителів осягає прийоми зваблювання вимогливих представниць світського суспільства. У який раз у комедії Мольєра все крутиться навколо гри. Ж. не терпиться вжитися в роль завзятого придворного, а навколишні, за деяким винятком, «підіграють» герою, переслідуючи свої досить меркантильні цілі. Навіть опирається дорогим безумств чоловіка пані Журден і її смішлива служниця врешті-решт розуміють, що «гру» Ж. достатньо направити в потрібне русло, щоб від неї ніхто не постраждав. Так, в кінці п'єси з до ряджених домочадців виходить за улюбленого дочка Ж. , яку непохитний тато готував виключно за дворянина. А сам Ж. в результаті хитрого плану нареченого дочки стає «мамамуши» і «наближеним турецького султана» . Це квазитурецкое слово-монстр як не можна краще виражає жахливий несмак і неорганічність претензій новоявленого вельможі. Воно складено спеціально для Ж. пустотливими і заповзятливими молодцями, Клеонтом і Ковьелем, що вирішили в що б те не стало отримати в дружини дочку і служницю спятившего буржуа. «Турецька церемонія» , покликана «присвятити» у дворянство Ж., - кульмінація комедії і «апофеоз» героя, який відчув себе в процесі пародійної балетної феєрії справдешнім «мусульманським аристократом» . Образ Ж. , однак, складніше, ніж може здатися. Його актуальна для епохи соціальне підґрунтя не заважає бачити в комедії продовження серйозних роздумів про Мольєра ігровому просторі людського буття, про функції гри, наповнює життя суспільства, про різних іпостасях ігрового поведінки і про «витрати» людський ігрової активності. На цей раз предметом дослідження виявилося ігрове оформлення кастових train de vie (образів життя) . Незграбний буржуа Ж. , приміряє на себе етикетні стандарти дворянства, виявляється в п'єсі своєрідним дзеркалом, що відображає і безыдеальную, позбавлену творчого духу буржуазну манеру жити, і надлишково орнаментований, манірний стиль аристократичного поведінки.
Драма А. Н. Островского “Гроза” была написана в 1859 году, накануне больших перемен в России. Писателем был создан в драме образ, принципиально новый в русской литературе. По словам Добролюбова, “характер Катерины, как он исполнен в “Грозе”, составляет шаг вперед не только в драматической деятельности Островского, но и во всей нашей литературе” . Главной проблемой произведения, без сомнения, является проблема освобождения женщины в купеческой среде от семейного гнета. Но в пьесе отражены и другие, не менее важные, проблемы: проблема отцов и детей, проблема чувства и долга, проблема лжи и правды и другие. Для творчества писателей данного периода (второй половины XIX века) характерен интерес к проблеме любви. Не представляет исключение и драма “Гроза”. Островский ярко изображает любовь главной героини пьесы Катерины Кабановой к Борису Григорьевичу. Эта любовь становится первым и потому особенно сильным настоящим чувством героини. Несмотря на то, что она вышла замуж за Тихона Кабанова, чувство любви было неведомо ей. Во время жизни у родителей молодые люди заглядывались на Катерину, но она никогда не понимала их. Замуж за Тихона она вышла лишь потому, что он не вызывал у нее неприятия. Сама Катерина на вопрос Варвары о том, любила ли она кого-нибудь, отвечает: “Нет, смеялась только”. Встретив Бориса, Катерина Кабанова влюбляется в него, даже не поговорив с ним толком. Влюбляется во многом потому, что Борис внешне представляет собой резкий контраст с тем обществом, под гнетом которого она живет. Это новое, доселе неведомое ей чувство меняет даже мироощущение Катерины. Так она рассказывает Варваре о своих грезах: “Ночью, Варя, не спится мне, все мерещится шепот какой- то: кто-то так ласково говорит со мной, точно голубит меня, точно голубь воркует. Уж не снятся мне, Варя, как прежде, райские деревья да горы, а точно меня кто-то обнимает так горячо-горячо и ведет меня куда-то, и я иду за ним, иду...” Этот поэтический рассказ весь пропитан предчувствием любви. Душа героини стремится познать это чувство и грезит о нем. И Борис Григорьевич, племянник Дикого, оказывается для Катерины воплощением наяву ее снов.
