Депресія. Вона викликана великою душевною втомою ліричного героя, який перебуває в конфлікті з самим собою. Михайло Коцюбинський показує людину, захоплену виром історичних подій, поставлену у ситуацію морального і громадянського вибору. Психічний злам, що під впливом цих подій відбувається в душі героя, змінює його ціннісні орієнтації, руйнує внутрішню рівновагу, призводить до роздвоєння особистості, стає основою психологічної драми. Ліричний герой новели — надломлений інтелектуал-митець, який втомився від незліченних «треба» і безконечних «мусиш», від болю й мерзенних вчинків людей, від жаху, бруду їхнього існування, виривається з лабет «сього многоголового звіра», їдучи з міста в українське село. Прагнучи спокою й самотності, герой опиняється в майже повному безлюдді, наодинці з природою. Проте навіть там він не може відігнати спогадів про повішених, про розправи над людьми, що боролися за землю і волю; про це йому нагадують навіть клички вівчарок, викликаючи болісні асоціації.Спокійно-споглядальний стан. Цей стан з’являється під впливом гармонії, якої сповнене життя природи (головного героя). А природа в новелі — щось більше, ніж просто тло. Вона одухотворена, недарма ж на початку твору письменник подав перелік «дійових осіб», серед яких є і «Ниви в червні», і «Сонце», і «Зозуля», і «Жайворонки». Перебуваючи серед розкішної природи, герой поступово звільняється від песимізму. Він гладить руками «соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі», милується волошками, вдихає пахощі «білої піни гречок», і п’є «теплий зцілющий напій сонця», слухає пісню жайворонка. Це додає йому сил, відчуття якнайтіснішого зв’язку із землею. Так починається його одужання.Обурення, гнів, нетерпіння. У чарівну мелодію кононівських полів і небес вриваються дисонанси, викликані контрастом між прекрасною природою і потворною реальністю людського життя. Одним із таких є зустріч із селянином-трудівником, (кульмінація), розмова з яким викликає в митця і співчуття, і справедливе обурення, й гнів; пробуджує нове бажання до творчості й боротьби. Ліричний герой прощається з нивами і йде «між люди», в місто, служити своєю творчістю народові: «Душа готова, струни тугі, налагоджені, вона вже грає». Таким чином, у новелі зображено еволюцію внутрішнього стану митця, зміну його настроїв у ставленні до людей — від цілковитої байдужості, роздратування, навіть ненависті — до співчуття, готовності активно діяти на благо суспільства. Отже, головною думкою твору є усвідомлення того, що інтелігент, митець не може бути самотнім, він повинен служити своєю творчістю народові, частиною якого він є.
Гончаров не был ленивым, безвольным, бездеятельным, безразличным к жизни, пассивным, апатичным, не к труду. Обломов стал таким под влиянием обстановки, в которой он воспитывался в детстве. Вся жизнь в Обломовке деградации его личности. В семь лет Илья был любознательным, энергичным, подвижным мальчиком, но с каждым годом он становился все более ленивым, в нем зарождалась апатия, помимо этого, ему было неинтересно учиться, самосовершенствоваться, он считал труд скукой, не умел и не любил трудиться. Обломову был знаком труд души, из него вышел бы замечательный поэт или писатель, если бы он не был столь ленив. Истоком жизни на диване, которую провел Илья Ильич, было развитие в среде, где его нежили, лелеяли, не давали самостоятельно развиваться. Сон Обломова вот все
У края пропасти стою,
От бездны глаз не отрывая,-
Забыть мечту свою хочу,
Одной лишь участи желая!
Бездарно прожитая жизнь,
И без конца, и без начала,
Мне подарила только миг-
И в тот же миг ее не стало...
Ночь
Когда полночный час пробит,
Покой царит в моей душе...
Уставший город крепко спит
В своём истомном неглиже.
Лишь одинокие таксисты,
Которым тоже спать охота,
Шуршат колёсами чуть слышно
На бесконечных поворотах.
Я ночь люблю за тишину,
За свежий воздух,за прохладу...
За обнаглевшую луну,
Которой всё чего-то надо.
Она своим холодным светом
Потусторонний шлёт привет.
Царицей будет до рассвета,
Соперников ей,ночью,нет.