Подорожуючи з духами Минулого, Теперішнього і Майбутнього, Скрудж починає розуміти, як багато він втратив у житті, і головне — перестав дивитися на світ як дитина, перестав радіти і перестав давати радість іншим. Час невблаганно іде, приходить смерть. Як про нього згадають люди? Тільки назвуть "старим скнарою".
І Скрудж починає розуміти, що гроші — це не головне в житті. "Звичайно, добре слово, привітний усміх грошей не коштує; але часом добре слово — дорожче нам від великих коштів", — так думає тепер Скрудж. Тобто він починає бачити у своїх ближніх, — навіть у тих, хто не має ні грошей, ні долі, — таких самих людей, як він сам. І дивна річ — він став почуватися щасливим: "Я почуваю себе легким, як пушинка; щасливим, як ангел, веселим, як школяр; у мене голова крутиться, як у п'яного... Ой, який же я щасливий!"
Скрудж зрозумів нарешті, що щастя в тому, щоб приносити добро людям. Ось чому він перероджується.далі у Діккенса все відбувається, як у казці: "Скрудж став таким добрим другом, добрим господарем і доброю людиною, що навряд чи й був другий такий у доброму старому Лондоні або в якому іншому доброму місті в доброму старому світі".
Когда начну я тапочки терять,
В бульоне размягчать кусочки хлеба,
Вязать излишне длинные шарфы,
Ходить, держась за стены и шкафы,
И долго-долго вглядываться в небо,
Когда все женское,
Что мне сейчас дано,
Истратится и станет все равно -
Уснуть, проснуться, или не проснуться.
Из виданного на своем веку
Я бережно твой образ извлеку,
И чуть заметно губы улыбнутся.
© Вера Бутко
ОН:
Когда мне будет восемьдесят пять,
По дому буду твои тапочки искать,
Ворчать на то, что трудно мне сгибаться,
Носить какие-то нелепые шарфы
Из тех, что для меня связала ты.
А утром, просыпаясь до рассвета,
Прислушаюсь к дыханью твоему,
Вдруг улыбнусь и тихо обниму.
Когда мне будет восемьдесят пять,
С тебя пылинки буду я сдувать,
Твои седые букли поправлять,
И, взявшись за руки по скверику гулять.
И нам не страшно будет умирать,
Когда нам будет восемьдесят пять.