відповідь:
пояснення:
«гуси-лебеді летять».
повість “гуси лебеді летять” є прикладом поетичної розповіді письменника михайла стельмаха про своє дитинство. саме гуси на початку і наприкінці твору символізують плин книги життя, де найяскравішою сторінкою для кожного є його дитинство.
бачимо, що михайлик був жвавий і веселий хлопець, схильний як до глибоких роздумів, так і до смішних витівок. злиденне життя зробило його співчутливим до бідних. тут мимоволі згадується гарбузове насіння, яке передавали дитячі рученята голодним подорожнім. хлопець вирізнявся серед інших допитливістю. дідусь часто розмовляв з малим, а онук любив слухати казки, які зачаровували своєю казковістю і торжеством добра. розповідав про велич природи, про необхідність дбайливого ставлення до неї. тому михайлик зростав спостережливим, захоплювався красою рідного краю, мріяв побільше дізнатися про рослини і тварини. розумів, що в цьому йому звичайно також книжки. мова хлопця була наповнена дотепними висловами, фразеологічними зворотами , які є перлинами народної мудрості.
не дивлячись на те, що михайло стельмах походив з небагатої сім’ї, але дитинство його, любов’ю та турботою, можна назвати щасливим.
відповідь:
пояснення:
шановний олександре сергійовичу! на мою думку, ви є одним із найвизначніших і найталановитіших російських письменників. ваша творчість завжди викликала в мене повагу і захоплення. чимало митців усіх минулих епох можуть позаздрити вашій майстерності та художньому смаку. особливе враження справив на мене ваш неповторний роман у віршах «євгеній онєгін», включений до навчальної програми з зарубіжної літератури. прочитавши цей твір, я отримала велике естетичне задоволення, що стало можливим завдяки цікавому та непередбачуваному сюжету, глибині характерів персонажів і високохудожньому стилю віршування.
я вважаю, що віршований роман «євгеній онєгін» є перлиною російської та світової літератури дев’ятнадцятого століття. цей твір і в наш час приваблює безліч читачів різного віку, що живуть на різних континентах.
мене надзвичайно вразила нещаслива історія кохання молодого дворянина євгенія онєгіна, якому набридло світське життя та розваги в рідному петербурзі, та юної дівчини, на ім’я тетяна ларіна, дочки місцевого поміщика. образ тетяни є неймовірно привабливим для мене. дівчина має сім’ю, рідну сестру, служниць, але вона самотня в цьому світі. від самотності її рятують лише книги, допоки тетяна не зустрічає онєгіна, який так нагадав їй героїв улюблених романів. на цьому моменті сюжет твору загострюється, відчуття й переживання героїв стають настільки щирими, що читачі починають жити разом із ними. хвилюючою є й інша сюжетна лінія, що стосується поета-романтика володимира ленського, вісімнадцятирічного парубка, що, повернувшись із німеччини, планує в майбутньому одружитися з сестрою тетяни, ольгою. але мріям володимира, на жаль, не судилося здійснитися, і він помирає від кулі євгенія на дуелі. мені здається, що такі деталі читачам краще зрозуміти, яким було життя людей у тогочасній росії, осягнути всі тонкощі епохи. справді, цей твір справедливо можна назвати енциклопедією російського життя.
подорожуючи сторінками роману, я відчувала справжні емоції й не могла навіть уявити, чим закінчиться ця історія. а дочитавши твір до кінця, я щиро співчувала зруйнованим долям тетяни та євгенія. роман змушує замислитись над своїм власним життям і життям близьких людей, спонукає зрозуміти, що ж таке кохання і що варто робити, аби воно приносило щастя, а не біль. порушені у творі проблеми залишають після прочитання чимало запитань, на які я досі не можу дати твердої відповіді. чи варто було тетяні відповісти на почуття онєгіна через три роки після розлуки? чи правильно вчинила дівчина, залишившись вірною старому генералу, якого вона так і не змогла покохати? чи, можливо, євгенію слід було бути більш наполегливим у своєму прагненні досягти взаємності з коханою? на перший погляд, оновлене кохання героїв здається неможливим через суспільні правила тієї епохи, але ж люди здатні на все в боротьбі за власне щастя. то ж чому наші герої не захотіли боротися?
з такими запитаннями ви залишили мене й багатьох інших читачів, олександре сергійовичу. проте я все одно вдячна вам за цей роман у віршах, адже він збагатив мене безцінним життєвим досвідом і подарував незабутні враження від читання.
Не люблю, когда папа с мамой уходят в театр.
Терпеть не могу яйца всмятку, когда их взбалтывают в стакане, накрошат туда хлеба и заставляют есть.
Еще не люблю, когда мама идет со мной погулять и вдруг встречает тетю Розу!
Они тогда разговаривают только друг с дружкой, а я просто не знаю, чем бы заняться.
Не люблю ходить в новом костюме – я в нем как деревянный.
Когда мы играем в красных и белых, я не люблю быть белым. Тогда я выхожу из игры, и все! А когда я бываю красным, не люблю попадать в плен. Я все равно убегаю.
Не люблю, когда у меня выигрывают.
Не люблю, когда день рождения, играть в «каравай» : я не маленький.
Не люблю, когда ребята задаются.
И очень не люблю, когда порежусь, вдобавок – мазать палец йодом.
Я не люблю, что у нас в коридоре тесно и взрослые каждую минуту снуют туда-сюда, кто со сковородкой, кто с чайником, и кричат:
– Дети, не вертитесь под ногами! Осторожно, у меня горячая кастрюля!
А когда я ложусь спать, не люблю, чтобы в соседней комнате пели хором:
Ландыши, ландыши…
Очень не люблю, что по радио мальчишки и девчонки говорят старушечьими голосами!..