ответ: Вечность на века или в считанные дни?
Жизнь дается нам однажды и одинажды. И мы не имеем право что-то не попробовать и не побыть счастливым за свой век. А что делать, если не век, и даже не пол века, а 18 лет…
Так стали популярны книги про рак — видно насущная тема. И каждый болеющий озадачивается провести оставшееся время как полагается — чтобы, как сказать, на свой век хватило. В этой книге меня заинтересовала больше линия Огастуса, чем Хейзел. Молодой человек боится забвения. Осознавая, что земная жизнь скоро окончится, Гас всерьез задумывается о неких памятниках о себе. Ему нужна вечность. Вечность памяти. И именно Хейзел, девушка, которая впечатлила молодого человека с первого взгляда, открывает глаза ему на истинную вечность. «Придет время, когда мы все умрем. Все. Придет время, когда не останется людей, помнящих, что кто-то вообще был и даже что-то делал. Не останется никого, помнящего об Аристотеле или Клеопатре, не говоря уже о тебе. Все, что мы сделали, построили, написали, придумали и открыли, будет забыто», — парирует Хейзол в противовес мнению Гаса. «А если тебя беспокоит неизбежность забвения, предлагаю тебе игнорировать этот страх, как делают все остальные». При первой встрече понятия вечности у молодых людей разные. Но вечностью становится любовь — понятие одно на двоих. Девушка раскрывает, что смысл жизни не в вечной памяти, не в каких-то материальностях и количествах, а в любимых людях. «Я влюблен в тебя, я знаю, что любовь — всего лишь крик в пустоту, забвение неизбежно, все мы обречены, и придет день, когда всё обратится в прах »…» и я влюблен в тебя« — девушка меняет жизненные ценности юноши. И вот они слова, которые у Огастуса вызвали счастливую улыбку, хотя и звучали они из похоронного прощального письма: «Гас, любовь моя, не могу выразить, как я благодарна за нашу маленькую бесконечность. Я не променяла бы ее на целый мир. Ты дал мне вечность за считанные дни».
Однако, «некоторые бесконечности больше других бесконечностей».
Відповідь:
Це був найстаріший вовк у світі, гроза місцевих лісів, який наводив жах на людей і тварин. Його прозвали Сіроманець, адже відомо, що це постійний епітет сірого вовка в народних казках.
Сіроманець упродовж тривалого часу був вожаком зграї, і йому корилися усі вовки. А тепер він зістарівся, осліп, заслаб, хоча залишився так само нескореним, як і раніше. Був у нього давній ворог серед людей — Чепіжний. Колись давно Сіроманець украв у нього козу і з’їв її. Все-таки він звір хижий, йому їсти треба. А Чепіжний затаїв зло на вовка і понад усе бажав вбити Сіроманця. Він і ями копав на нього по лісосмугах, і полював на нього. Хоча люди теж вчинили жорстоко з вовком, перебивши його зграю і вовченят. От і залишився Сіроманець самотнім на старість.
Жив у селі хлопчик Сашко, який полюбив Сіроманця, навіть не бачивши тварину. Ось саме він і став найкращим другом старого вовка. Він підгодовував вовка, розмовляв з ним, гладив по шиї. І той поводився мирно, відчуваючи доброту хлопця. Саме Сашко виручив Сіроманця з біди, коли той упав у яму. Упіймав таки його Чепіжний і кинув до кузні. Таємно, вночі, пробрався хлопець до кузні і перерізав брезентовий пояс, яким зв’язали вовкові лапи. А вранці Сіроманець утік від своїх переслідувачів.
Потім він ще довго і далеко біг, тікаючи від злих людей. Ледве не замерз у снігу, якби не льотчики, які знайшли і відігріли вовка. Там він знайшов ще одного друга — хлопчика Андрійка.
А Сашко сумував за сірим товаришем, увесь час думав про нього. Сіроманця теж тягло у рідні краї, і він вирішив повернутися. Сашко був дуже радий знову побачити друга. Хлопець навіть вирішив відвезти вовка до Одеси на операцію, але той злякався міського гамору і втік.
Сіроманець прийшов у Сашкове село. Прийшов помирати. Він вільно ходив селом, але люди були в полі, тому вбити його ніхто не зміг. Тоді вовк пішов у поле, ліг на спину і помер на рідній землі. В останньому своему маренні згадував Сіроманець свого маленького друга Сашка, і невпинно лунав в його вухах рідний голос: «А ти думав, вовчику, як? Ти думав, що це нам уже кінець з тобою?..»
Такий трагічний кінець історії про дружбу хлопчика Сашка і Сіроманця. Виявляється, що вовк, якого усі боялися, може бути добрим і вірним. Чому він добром відповідав на добро. Ця захоплююча і сумна історія змушує задуматися над тим, що між людиною і природою може існувати гармонія. Бо людина теж є витвором природи. Але вона сильніша, бо має зброю, яку часто використовує проти усього живого.
Пояснення:
