ДАНТЕ, Аліґ'ері (Dante, Alighieri — травень 1265, Флоренція — 14.09.1321, Равенна) — італійський поет, «останній поет Середніх віків і перший поет Нового часу".
Він народився у Флоренції, у вельможній рицарській сім'ї, що належала до партії ґвельфів. Флоренція була найбагатшим містом-комуною в Італії XIII—XIV ст., у ній виокремилися антагоністичні політичні партії: ґвельфи, прихильники папської влади, і гібеліни, прихильники германського імператора. Гібеліни зазнали поразки і їх вигнали з Флоренції на початку XIII ст., але політичний антагонізм зберігся: ґвельфи поділилися на Білих і Чорних. Данте належав до перших. Білі ґвельфи більше уваги приділяли потребам простого народу. Початкову освіту Данте здобув у Брунетто Латіні, відомого вченого і поета. Побутує версія, що Данте був певний час студентом університету в Болоньї чи Падуї, у будь-якому випадку він причастився волелюбного духу середньовічних університетів.
Поезія Данте свідчить про його незвичайну на ті часи ерудицію в царині середньовічної й античної літератур, він знав основи природничих наук і був ознайомлений зі сучасними йому єретичними вченнями. Данте брав активну участь у суспільному житті, у 1295 р. вступив у цех аптекарів, куди входили й лікарі, що давало йому, дворянинові, права вільного міщанина, а в 1300 р. отримав звання пріора, увійшовши до тих обранців (у Флоренції було 7 пріорів), хто визначав політику міста. Данте намагався примирити дві ворогуючі партії, консолідувати сили Білих і Чорних ґвельфів, у чому його підтримував старший товариш Ґвідо Кавальканті. Серед друзів Д. були поет Чіно да Пістойя, музикант Казелла і художник Джотто ді Бондоне. Данте одружився із Джеммі Донаті, рід якої належав до Чорних Гвельфів. У 1302 p., коли Чорні Ґвельфи перемогли і почали жорстоко переслідувати Білих, Данте засудили на вигнання з Флоренції з конфіскацією майна. Він поселився у Вероні, пізніше мандрував різними містами Італії, є версія, що він побував у Парижі. Уже відомий і шанований філософ та поет, Данте зупинявся у вельможних феодалів, але на цьому шляху його часто очікували приниження. Наведемо анекдот, характерний для життя Данте у вигнанні. Улюблений блазень герцога запитав Данте: «Чому ти, кого вважають найрозумнішою людиною в Італії, такий бідний, а я, найдурніший, — їм і п'ю зі срібла?» — «Тому, — відповів Данте, — що можновладці шукають собі друзів, рівних розумом, ось чому тобі легко було знайти покровителя». У 1316 р. Флоренція амністувала поета, йому дозволили повернутися з принизливою умовою — він повинен у смиренній сорочці проказати слова каяття на головній площі Флоренції та присипати голову попелом. Данте не прийняв умови і написав громадянам Флоренції гнівну і сувору відповідь.
Останні роки Данте (1315—1321) були відносно спокійними і щасливими. Він мешкав у Равенні в її правителя Ґвідо де Полента, одного з феодалів, котрі прагнули до «культурного панування». Сюди, в Равенну, до нього приїжджали двоє синів і дочка, тут його оточували шанувальники.
Данте похований у Равенні, прах його спочиває в розкішній, наче мавзолей, гробниці. Д. вражав сучасників своєю скорботною величчю. Його ерудиція, вольовий характер, поетичний геній і високе почуття гідності свідчили швидше про людину епохи Відродження, хоча він жив у період високого Середньовіччя і як поету йому судилося підсумувати всю літературу Середніх віків.
Чиновники в поэме показаны как единое целое. Никто из них не выделен. Редко встречается описание отдельных служащих, чаще дается характеристика целого ряда представителей чиновничества. Например, зайдя в канцелярию, Чичиков видит «много бумаги,... широкие затылки, фраки, сюртуки губернского покроя...» Лиц у чиновников не видно, они все похожи между собой своей омертвелостью душ, одинаковыми пороками. Вместо лиц у них либо «кувшинное рыло», как у Ивана Антоновича, либо густо нависшие брови, как у прокурора. Часто описывается только одна черта какого-нибудь чиновника, что подчеркивает однородность класса чиновников (к примеру, мигание левого глаза у прокурора, о губернаторе же говорится, что он «имел на шее Анну,... был представлен к звезде; впрочем, был большой добряк и даже сам вышивал по тюлю»).
Чиновники отличаются той специфической особенностью, которая вообще крайне характерна, по мнению самого автора, для русского человека. Они совершенно по-разному ведут себя по отношению к равному себе, высшему и низшему по положению на социальной лестнице человеку. В частной жизни, в своем близком кругу перед нами вполне добродушные, гостеприимные, доброжелательные, милые люди. Перед начальством они предстают в неприятном качестве подхалимов и угодников. Перед теми, кто стоит ниже их на социальной лестнице и вынужден подобострастно взирать на них, ловя каждое слово и дерясь друг с другом за любую их милостливую подачку, — это грозные судьи, высокомерные и жестокие, подлинные хозяева провинции. Это происходит не случайно. Все русское общество построено на чинопочитании и уважении к титулу и богатству. Любой человек, к какому бы сословию он ни принадлежал, с трепетом смотрит «вверх», потому что там, и только там — «настоящая» жизнь, идеал благополучия и личного достоинства. Слухи о Чичикове достигают в «Мертвых душах» и тех городских слоев, для которых запутанная история «миллионщика», казалось бы, должна быть совершенно неинтересна.