Життя — це безцінний дар, яким людина повинна дорожити навіть тоді, коли в ньому більше смутку, ніж радощів. Варто жити, щоб на землі залишити після себе слід глибокий, помітний. Так, життя Т. Шевченка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, П. Грабовського, В. Симоненка, В. Стуса було несправедливо коротке. Але, можливо, наперекір цьому всім здійсненим у своєму житті вони настільки зуміли збільшити його цінність, що стали безсмертними, адже дні свідомого життя переплавлені в золоті рядки їхніх невмирущих творів.
Заповнюючи своє життя самовідданою працею, присвячуючи його іншим людям, людина сама значно підвищує цінність власного життя. Вибір сенсу життя, на мою думку, залежить від умов конкретного суспільства, задатків, нахилів та здібностей конкретної людини. І те, що одній людині здається безглуздим і марним, для іншої є безцінним.
Зазирнімо, наприклад, на сторінки новел Василя Стефаника. Івана Дідуха (новела «Камінний хрест»), виявляється, тримає в цьому житті зв’язок з рідною землею, який і увічнив він, поставивши на піщаному горбі камінний хрест. Цінують односельці Івана, адже він зберіг у серці тепло до них, намагаючись жити по совісті.
Особисте горе ніби відділило зовні від людей Максима, героя новели «Сини». Але немає в його серці зла. По-своєму він розуміє цінність і сенс життя тепер, коли він старий і самотній: головне — то саме життя.
Отже, справді, головне в житті — це саме життя, найвища цінність на землі. І сенс його в тому, щоб жити й здійснювати своє призначення навіть тоді, коли це надзвичайно важко.
Объяснение:
Чи знаєте ви, кого називали лицарями? Зазвичай, сміливих, мужніх, відважних людей, готових будь-якої миті прийти на до усім, хто потерпає. Відомо, що лицарями завжди захоплювалися жінки. У романі «Айвенго» В. Скотт так писав про лицарів: «Лицарство... воно джерело найчистіших й найшляхетніших прихильностей, опора пригніченим, захист ображеним, оплот проти свавілля володарів! Без нього дворянська честь була б пустим звуком. І свобода знаходить найкращих покровителів у лицарських списах і мечах!».
Одним з таких доблесних лицарів і був головний герой роману В. Скотта — Айвенго.
Він був сином англосакського феодала Седріка Роттервудського, який пишався давністю й честю свого старовинного роду. Але через те, що покохав леді Ронену, батько вигнав його з дому. Айвенго довелося пережити багато поневірянь: був він у Палестині, Венеції, Франції, Генуї. Та все ж настав той день, коли юнак вирішив повернутися на батьківщину.
Неспокійно було в Англії: точилася запекла боротьба між саксами і норманами, королівський престол не могли поділити принц Джон і король Річард. Айвенго був надзвичайно сміливим, але певний час йому довелося приховувати своє справжнє ім'я, тому й назвався він «Лицар, позбавлений спадку». Хоробро він бився на турнірі й вибив із сідла відважного лицаря Бріана де Буагільбера.
У романі Айвенго виступає втіленням порядності, честі, вірності обов'язку. Герой завжди захищає жінок, слабких, бідних. Вірний васал короля Річарда, вінстав його улюбленцем. Вільфрід Айвенго дотримувався законів лицарства, бо для нього важливим був лицарський дух. Герой так говорив: «Лицарський дух вирізняє доблесного воїна з-поміж простолюдинів і дикунів, він учить нас цінувати своє життя незрівнянно менше за честь, торжествувати над усілякими тяготами, турботами та стражданнями, не страшитися нічого, окрім неслави. Без нього шляхетна честь була б порожнім звуком...»
Він був надзвичайно порядною людиною і пам'ятав добро, яке йому зробила Ребекка. Айвенго не побоявся стати захисником сміливої дівчини під час суду над нею, бо вважав цей суд «неправдивим і безсумлінним».
