Вечером мы решили прогуляться в лесу. Идем , идем и вдруг падаем вниз. Очнулись мы утром и видим: кругом синии деревья, зелёные реки. Мы так сильно удивились. Гуляем и видим розовые луга, белые листья, а тут ещё подбежала разноцветная белка и начала кувыркаться. Мы хотели с ней поговорить, но тут мы проснулись. Теперь нам надо собираться в самую обычную школу.
Вілфред Айвенго — відважний, безстрашний воїн. Потім ми захоплено гаємо за відвагою, бойовою вправністю й навіть чемністю та галантністю Лицаря, Позбавленого Спадщини, на турнірі. Він не скористався випадковою перевагою під час однією з сутичок, намагаючись перемагати лише гідно. Він уміє бути вдячним і ризикує життям заради іновірки Ребеки, яка вилікувала його після турніру. Здається, шляхетне походження Айвенго начебто дозволяло йому бути зверхнім і пихатим. Але здатність до співчуття, яку ми помітили іще на початку роману, здатність бути вдячним примушує його, ще слабкого, мчати на двобій за життя єврейки. Він вчить нас благородства, мужності й справжнього лицарства.
Давным-давно на берегах горного озера жил славный охотник. Как-то во время охоты нашел он в тайге золотой самородок с конскую голову. Привез он золото в юрту и стал похваляться, что теперь будет самым богатым человеком во всей округе. Но вот наступил год великой жары. На лугах пожухли травы, падал от бескормицы скот. Звери и птицы ушли с берегов озера от голодной смерти, потянулись люди с насиженных мест.
Пришла беда и в юрту охотника. Глаза его жены потускнели, дети плакали от голода. Взял тогда охотник свое богатство — кусок озера, пошел в надежде поменять его на еду. Много домов обошел, но никто не дал ему за самородок и горстки ячменя. Вернулся домой в горе и печали, зашел в юрту, а ни жены, ни детей уже нет в живых — умерли они голодной смертью. В отчаянии охотник вскричал: "Если самородок величиной с конскую голову не могу обменять на горсть ячменя, зачем мне это золото? Брошу я его в озеро, чтобы больше оно никому не вселяло несбыточных надежд".
Из последних сил поднялся охотник по каменистой тропе к вершине горы, которая возвышалась над озером. Бросил он самородок в озеро и сказал: "Духи гор, приношу это золото в жертву вам вашего благословления моему народу, чтоб не золотом он был богат, а теми дарами, что приносят земля, леса и воды благословенного Алтая. А в память о том, что у золота нет той силы, которую приписывают ему люди, отныне будет называться эта гора, с которой я самородок бросил, Алтын-Ту — Золотая гора, а озеро, что его в свои воды приняло, Алтын-Кол — Золотое озеро.
Очнулись мы утром и видим: кругом синии деревья, зелёные реки. Мы так сильно удивились. Гуляем и видим розовые луга, белые листья, а тут ещё подбежала разноцветная белка и начала кувыркаться. Мы хотели с ней поговорить, но тут мы проснулись.
Теперь нам надо собираться в самую обычную школу.