Н. Толстого, наверно поэтому никогда раньше не слышала такого изречения из его дневника: "Чтобы жить честно, надо рваться, путаться, биться, ошибаться, начинать и бросать, и опять начинать, и опять бросать, и вечно бороться и лишаться. А спокойствие - душевная подлость."
Возвратившись из-за границы в Ясную Поляну, Толстой 20 октября пишет тетушке очень важное, известное теперь многим письмо:
«Вечная тревога, труд, борьба, лишения – это необходимые условия, из которых не должен сметь думать выйти хоть на секунду ни один человек. Только честная тревога, борьба и труд, основанные на любви, есть то, что называют счастьем. Да что счастие – глупое слово; не счастье, а хорошо; а бесчестная тревога, основанная на любви к себе, – это несчастье. Вот вам в самой сжатой форме перемена во взгляде на жизнь, происшедшая во мне в последнее время.
Мне смешно вспомнить, как я думывал и как вы, кажется, думаете, что можно себе устроить счастливый и честный мирок, в котором спокойно, без ошибок, без раскаянья, без путаницы жить себе потихоньку и делать не торопясь, аккуратно все только хорошее. Смешно! Нельзя... Чтоб жить честно, надо рваться, путаться, биться, ошибаться, начинать и бросать, и опять начинать, и опять бросать, и вечно бороться и лишаться. А спокойствие – душевная подлость. От этого-то дурная сторона нашей души и желает спокойствия, не предчувствуя, что достижение его сопряжено с потерей всего, что есть в нас прекрасного».
Перечитывая в свой последний, 1910-й, год приготовленную к печати его переписку с Александрой Андреевной*, об этом письме Толстой отозвался в Дневнике так: «Одно о том, что жизнь – труд, борьба, ошибки – такое, что теперь ничего бы не сказал другого».
Если не сложно оцени
Проблема гармонії людини і природи, порушена у драмі-феєрії "Лісова пісня", звучить актуально і в наш час. Якщо сьогодні ми знущаємося над природою, то завтра вона поверне нам свої кривди сторицею. Нам не вистачає любові, шанобливості й віри наших предків, які вміли жити в гармонії з оточуючим світом.
Світ химерних створінь, загадкових лісових духів живе своїм життям, за власними споконвічними законами, аж поки в ньому не з'являється Людина. Поки з потаємними силами природи сусідив тільки дядько Лев, все залишалося так, як було завжди, тому що він розумів ліс і його мешканців. Дядько Лев чудово знав прикмети, згідно з якими вів господарство. Він вчасно виганяв худобу на пашу, знав свою пору на сівбу та на жнива, шанував ліс. А своїй ненаситній сестрі повторював:
Що лісове,
то не погане, сестро, —
усякі скарби з лісу йдуть.
Із силами природи, які у творі уособлюють різні міфічні істоти, дядько Лев знаходив порозуміння, пам'ятав про їхні закони. Лісові мешканці його поважали, ніколи не шкодили, сприяли у господарюванні. Старий дуб на галявині ніби символізував собою їхню взаємоповагу та злагоду. Любов дядька Лева до лісу була такою великою, що він хотів бути там похованим:
Як буду вмирати,
то прийду, як звір, до лісу, —
отут під дубом хай і поховають...
Але ось з'являється юний племінник дядька Лева — Лукаш. Його прихід кладе початок майбутній драмі. Лукаш зустрічає Мавку. Ця лісова жителька уособлює в творі духовність та внутрішню красу людини. Привертає до себе увагу незвичайна співзвучність душевного стану Мавки і поведінки лісу, їх повна гармонія. Від природи добрий і чутливий до краси, хлопець не зміг встояти перед чарами лісової красуні. Кохання відкрило перед ним новий, неповторний світ. І царювала в ньому Мавка, чужа брехні та заздрості, підлості та дріб'язковості. Вона почала вчити Лукаша розуміти, відчувати, любити все живе навколо себе, радіти його радощами й сумувати його смутками. Він мав талант до такого світовідчуття — і Мавка розпізнала в ньому те, чого він ще й сам не усвідомлював:
Я тебе за те люблю найбільше,
Чого ти сам в собі не розумієш...
Для Мавки все було ше, тому що вона — чистий лісовий дух у прекрасному дівочому тілі, який за своєю природою вище сірості, бруду, суєти, тому іншою бути не могла. А Лукаш був людиною, душа якої складається з двох половинок: світлої і темної. Світла частина розквітає, коли людина знаходить взаєморозуміння з природою. Якщо ж перемагає темна частина, то природа відчужується від неї. Це ілюструє трагедія Мавки та Лукаша.
Клопіт про насущний хліб, про земне майбутнє пророщує в ньому перші паростки цинізму та захланності. На догоду матері одружившись з Килиною, він довершує справу. Лукаша засмоктує суєта. Він маліє під гнітом жіночих докорів і намов, глумиться над коханням, яким раніше щиро дорожив, порушує лісові закони. І врешті отримує те, що заслуговує: родина його загрузає у ворожнечі і злиднях.
Лукаш та його сім'я сповна заплатили за неповагу до лісових законів. Дядько Лев помер, і не було кому дбати про взаємну згоду між лісовими мешканцями та людьми. Порушилась гармонія. Люди зрубали дуб, понищили ліс, відмочувати в озері коноплі. Духи лісу почали мстити. Куць говорить: "Віддячив їм! Найкращі коні на смерть заїздив; куплять— знов заїжджу", "Ще ж Водяник стіжка їм підмочив, а Потерчата збіжжя погноїли ..."
Лукаш занадто пізно зрозумів, що втратив найдорожче. Мавка і Кили-на — як дві половини Лукашевої душі. Одна обдаровує шляхетністю, втілює ідею гармонії людини і природи; друга — порушує цю гармонію, нівечить його самобутність і вільний дух.
Але вона знову прийшла, його дивовижна Мавка. Повернулася, сумна і згорьована, бліда, у чорній сукні і сірому непрозорому серпанку. Силою свого кохання Мавка врятувала Лукаша і повернула йому людську подобу та загублену душу.
