«Маленький принц» по жанровой принадлежности представляет собой сказку-притчу, где в иносказательных образах героев раскрываются основные проблемы человечества: духовная слепота, черствость, невозможность открыть свое сердце миру и близким. К жанру сказки его можно отнести основываясь на таких аспектах, как изображение фантастических событий, произошедших с главным героем, наличие сказочных персонажей (Роза, Лис, Змея) и универсальность, масштабность заложенных в данное произведение идей.
Сюжет сказки основывается на рассказе-воспоминании летчика, когда-то мечтавшего быть художником, но похоронившего свою мечту под воздействием «взрослого» окружения. Потерпев крушение в пустыне, летчик неожиданно встречает ребенка - Маленького принца, прилетевшего с другой планеты. В дальнейшем рассказывается о жизни принца на своей крохотной планете, его встреча с дивным, но капризным цветком Розой, и его путешествия по соседним планетам-астероидам, населенным различными взрослыми, олицетворяющими всевозможные пороки человечества, такие как тщеславие, пьянство, черствость. Автор умышленно не создает фантастичных монстров, так как эти персонажи сами по себе являются чудовищами с точки зрения человечности.
Последней в маршруте путешествий и самой жизни Маленького принца становится планета Земля, где Маленький принц находит настоящего друга в лице Лиса, который и открывает главные истины главному герою: «Мы в ответе за тех, кого приручили» и «Любить — это не значит смотреть друг на друга, это значит смотреть в одном направлении». Именно эти слова являются идейным замыслом автора, поднявшего в своем произведении такие важные темы, как сущность человеческого бытия, чистота и нравственность души, понимание прекрасного, красоты и любви. [6]
Ведь так современно, актуально звучат слова сказки о добре и зле написанные более 70 лет назад. Мой учитель предложила мне рассказать о произведении Антуана де Сен Экзюпери «Маленький принц» на классном часе. Перечитав еще раз сказку, я понял, что произведение «Маленький принц» открывает читателю не только мир прекрасного, но и развивает его этические чувства. Учит его доброте и дружбе
Объяснение:
Объяснение:
«Епічний театр» (нім. episches Theater) — театральна теорія драматурга і режисера Бертольта Брехта, що зробила значний вплив на розвиток світового драматичного театру[1]. Теоретично розроблені Брехтом методи побудови п'єс і спектаклів: поєднання драматичної дії з епічною розповідною, включення в спектакль самого автора, «ефект очуження» як б представити явище з несподіваного боку, а також принцип «дистанціювання», що дозволяє акторові висловити своє ставлення до персонажа, руйнування так званої «четвертої стіни», що відокремлює сцену від залу для глядачів, і можливість безпосереднього спілкування актора з глядачем — міцно увійшли в європейську театральну культуру.
Свою теорію, що спирається на традиції західноєвропейського «театру вистави», Брехт протиставляв «психологічному» театру («театру переживання»), який пов'язують зазвичай з ім'ям К. С. Станіславського, саме для цього театру розробив систему роботи актора над роллю. При цьому сам Брехт, як режисер, в процесі роботи охоче користувався і методами Станіславського і корінну відмінність бачив у принципах взаємин між сценою і залом для глядачів, в тому «надзавданні», заради якого ставиться спектакль. В останні роки Брехт готовий був відмовитися від терміну «епічний театр», як занадто розпливчастого, але більш точної назви для свого театру не знайшов [2]. Ідеї Брехта захопили найбільших театральних режисерів другої половини XX століття, Жан Люк Годар переніс їх і в кінематограф [3]; але сформульовані драматургом принципи були розраховані на тих, хто, за його словами, «заслуговує звання художника», і найменш продуктивним виявилося буквальне слідування його теоретичним есе.
